Про бригадира ДПР шахти «Лісова» Василя Самсіна на підприємстві всі, кого не спитай, відгукуються з повагою. Недарма ж його за багаторічну працю відзначено торік на День шахтаря Грамотою Міненерговугілля.
Зустрілися ми біля кліті. Для розмови часу небагато: гірник виїхав з першої зміни і поспішав на автобус. Їхати далеко. Рідне село Василя Мирославовича – Кулява Жовківського району – за сорок кілометрів від Червонограда. Василь Самсін й досі живе там.
-У 80-ті професія шахтаря – це було, як тепер кажуть, круто. Високі заробітки та романтика професії для справжніх чоловіків…– згадує бригадир. – Та й мій дід був шахтарем, працював на «сьомій». Тому після армії я вступив до червоноградського училища і у 1984 році прийшов на «шосту» прохідником. Азам шахтарської справи вчився у досвідченого гірника Андрія Калиша. І головне, чого навчився – працювати на совість.
У розмові бригадир розмірковує, що гірники його покоління до роботи беручкіші були, усе хотіли зробити якнайкраще. Проте й зараз є багато тих, хто хоче і вміє працювати. Самсіну довелося бути наставником кількох юнаків. І двоє з них – Руслан Турко та Тарас Коцько – зараз в його бригаді. Викладаються хлопці на роботі, що тут скажеш.
-А загалом у нас на дільниці 160 робітників, – долучається до розмови начальник ДПР Олександр Титюк. – У зміну йде близько 40 гірників. На ДПР багато досвідчених і компетентних працівників. Це в.о. механіка ДПР Володимир Юсів, машиністи гірничих виймальних машин Михайло Булик та Павло Васько, а також Сергій Довгань, Микола Звір, Андрій Юсько, Анатолій Петрук, ланкові Юрій Воляник, Ігор Чех, Петро Сенюта, Богдан Бойко.
Повернувшись до розмови з бригадиром Самсіним, не могла не спитати: як родина ставиться до його шахтарських буднів ?
- Наступного року з дружиною Ольгою Степанівною відзначатимемо ювілей – 25-ліття подружнього життя. Два наших старших сина – Назар та Юрій – вже працюють у моїй бригаді. Донечка Марія вчиться у восьмому класі. А молодшому Віктору – 9 років. Отакий я молодий тато, – на запиленому обличчі Василя Мирославовича промайнула тепла гордовита усмішка. – Так і живу: родина і робота. Та й після зміни у селі немає часу для відпочинку – завше біля хати робота є. Час від часу ходжу на риболовлю, в ліс по гриби…
Ніби звичайне життя звичайного шахтаря. Але скільки ж вродженої порядності і такої особливої робітничої гідності… Мимоволі спливли у пам’яті рядки з твору українського письменника Миколи Рудя: «Гірники, ну як тобі сказати, – сіль землі…!»
Марія ЛУЦЕНКО