Світлана РАТУШНЯК
У Дмитра Токарєва, працівника «Степової» загальний стаж на шахтах України й за кордоном 58 років. «Не стомився я працювати, – каже із молодечим запалом, високий, стрункий, енергійний 73 – літній чоловік і додає. – Стомлюється той, хто не працює».
…На святкуванні 35-річчя рідної шахти під час вручення грамоти за доблесну багаторічну працю йому аплодували і гучніше, й триваліше. Навіть у цьому емоційно піднесеному визнанні – схвалення його як професіонала – гірника і шанованої у колективі людини.
- Токарєв не з тих, хто за посаду «зубами» тримався, – кажуть його колеги, – він свідомо поступився місце молодим.
- На «Степовій», де сформувався колектив вікового діапазону 35 – 45 років, поважають ветеранів такого характеру, як Токарєв: йому не властиві повчальні» просторікування на кшталт: от, у наші часи. Він не любить теревені правити, вважає, це якось не по-чоловічому «бриніти над вухами», вірить, що теперішнє покоління гірників має свій міцний потенціал, а коли й треба, яку підказку то завше будь ласка! Пам’ятає, як закладав йому, на той час підліткові, основи професії його батько, Петро Токарєв, шахтар, як кажуть по життю. Приклад був настільки яскравим і переконливим, що на копальню попросився ще з … п’ятнадцяти років. Шахта №7 тресту «Черемховугілля» – початок шахтарської біографії. Був таким відважним, пригадує, що відразу у підземку просився. Ясна річ не пустили, отож спочатку теслярував, а вже потім спробував справжнього «шахтарського хліба» до сьомого поту й на інших копальнях тієї ж Іркутської області, а згодом і Воркути, республіка Комі.
- Воркута стала для мене знаменитою тим, – підкреслює, – що зустрів там свою майбутню дружину, українку. Молодою. Симпатичною приїхала вона після технікуму, певно, за скеруванням. Відразу відчув тепло серця, щирість почуттів… І протягом усього життя пишався, що маю чудову дружину. Завше цінували українок як господинь, за їх працьовитість, відданість сім’ї. Добре виховання дітей… Моя ж, попри усі ці чесноти, відіграла ще одну важливу роль у моєму житті: біля неї і я став… Українцем.
- Молоде подружжя Токарєвих змінило північні широти Сибіру на благодатну місцевість Західної України. Саме тут, на при бузьких копальнях, знадобився набутий гірничий досвід, міцний шахтарський характер. Застосував їх на одній із кращих копалень Львівсько – Волинського басейну – шахті «Степова». Працював прохідником, машиністом гірничовиймальних машин. Заслужений авторитет і шану здобув як бригадир прохідників.
Понад десять років він був у цьому призначенні як кращий серед кращих. Так само, як згодом вже і на посаді начальника дільниці прохідницьких робіт №2.
Випробував себе відважний гірник навіть на… уранових шахтах в Угорщині. Туди запрошували гірників саме такої налаштованості як Дмитро Токарєв.
- А що шахта? Вона і в Африці шахта, – віджартовувався. І такого профілю шахта його не злякала. Бо вже у дуже зрілому як для гірника віці, відпрацювавши за кордоном, знову повертається на «Степову». Найскромнішу посаду на поверхні у відділі постачання – вантажник, сам вибрав.
- Задля здорового способу життя, – пояснює, – людина має постійно перебувати в русі. Тому й любить працювати на дачі, у свої 73 роки долати пішки великі відстані, причому, не легкою ходою, пришвидшеним темпом. Не курить, звісно, й інших віднаджує, байдужий до спиртного. Збиратись ліпше в лазні з віничком, радить.
Витримав Токарєв важкі випробування: передчасно втратив дружину, потрапив у аварію син…
- Мені є для кого жити, – каже, – моя гордість онук!
І, як люблячий дідусь, від усього серця бажає онуку щасливої долі. Бо, на його тверде переконання, визначальним фактором у житті юнака, а затим чоловіка, голови сім’ї є правильний вибір майбутньої професії. І не втомлюється повторювати:
- Для справжніх чоловіків є фах шахтаря.
З сайту газети «Новини Прибужжя»