Ігор ВОВК народився та виріс у шахтарському Червонограді. Строкову службу проходив у м. Чугуєві Харківської області. Родина у нього шахтарська. Всі на “Лісовій”. Батько Ярослав – пенсіонер, 28 років віддав рідному підприємству, мати Любов й досі працює гардеробницею. Швагро Ярослав Герасимчук – гірничий робітник. На шахту Ігор прийшов 8 років тому. Закінчив учбові курси в Червоноградському УКК та працює підземним електрослюсарем на дільниці прохідницьких робіт.
…Все почалося з Майдану. Перебував саме в найкривавіші дні з 18 лютого 2014 року. Тоді зрозумів, що нашу державу треба боронити. Повернувся додому, звернувся у Червоноградську міську раду та записався добровольцем. Тільки 20 травня отримав повістку. Пройшов медичну комісію, був відправлений на Яворівський полігон де проходив військову підготовку. А у червні в складі підрозділу 24 механізованої мобільної бригади Збройних сил України Ігор прибув в зону АТО. Спочатку Амвросіївка, потім їх передислокували до селища Зеленопілля. Разом з хлопцями заступали на бойові блокпости на трасі, що вела до м. Ростов-на-Дону. А 11 липня о п’ятій годині ранку з боку державного кордону з Російської Федерації в їхній бік терористами було відкрито вогонь з реактивної системи залпового вогню “Град”.
- Були загиблі. Особливо 72 механізованої мобільної бригади. Бойовиками знищено сотні одиниць бойової техніки,- згадує Ігор. – Після обстрілу зателефонував матері та повідомив , що живий. Тоді мене поранило осколками у спину, але від госпіталізації відмовився. А хлопців відправили у госпіталь у Дніпропетровськ. Зустрівся з ними тільки в серпні. Потім відбули на місце передислокування під місто Торез. І знову потрапили під обстріл градів та мінометів 24, 72, 79 механізовані мобільні бригади. Але найбільше постраждали два батальйони прикордонної служби. Ми їх називали “мальками”, бо їм було по 18-19 років. Зовсім хлопчаки, які теж гинули за рідну землю. Це не АТО, це війна немаленької, а великої зброї. Ти не бачиш ворога, чуєш тільки, коли він стріляє. І тобі залишається декілька секунд, щоб сховатися. Але, дякуючи Господу Богу, що ми вийшли з тих кривавих бойових котлів. І єдине, що мене врятувало це – молитва. Ніколи не забуду, як нас тепло зустрічали на рідній землі люди у Львові.
Після відпустки у вересні Ігор Вовк знову відбув у зону АТО. Перебував в містах Лисичанськ, Старобільськ та Кримське. Входив у підрозділ спеціального призначення, який виконував відповідні завдання.
Воїн-шахтар вдячний за турботу керівництву та усьому трудовому колективу шахти “Лісова”, голові профспілки Володимиру Золочівському. Придбали для нього каску, бронежилет, амуніцію.
Багатьом солдатам допомогли волонтери. Їхня турбота надзвичайно важлива. Підрозділ, де служив Ігор, забезпечили всім необхідним: тепловізорами, нічними прицілами, водою, продуктами харчування і навіть зброєю.
- Мені багато хто дорікає, – ділиться думками солдат, – чому воюю за східняків? Моя відповідь однозначна: я захищаю Україну і тих хто живе на українській землі. Пригадую випадок в донбаському селі. До нас підійшов хлопчина років дванадцяти і сказав “Слава Україні”, і що радий нашому приїзду. А його тато на боці бойовиків, однак він не розділяє позицію батька. Виходить, що навіть заради однієї дитини варто воювати. Не все там втрачено. Звичайно, ставлення до нас у населення різне. Одні дякують за захист та допомогу, інші, навпаки, називають окупантами.
Зараз Ігор перебуває на Яворівському полігоні. Після Новорічних і Різдвяних свят знову вирушає в зону АТО.
Напередодні Нового року та Різдва Христового воїн-доброволець побажав всім українцям, рідним та близьким, колегам по шахтарській праці миру і здоров’я. Щоб скоріше закінчилася війна, і всі хлопці повернулися до рідного дому. Тепер, як ніколи, українці повинні цінувати свободу та незалежність, які в 90-х роках нам легко далися, а зараз ми, реально проливаючи кров, зі зброєю в руках відстоюємо набуті цінності.
Лариса ГУМЕНЮК
Володимир ВОВК