Марія Василівна Лобай (Брелюс) народилася 19 листопада 1950 р. у с. Целієв Гусятинського району на Тернопіллі, куди була вивезена сім’я Ткачусів із села Опільсько, що на Сокальщині, під час окупації. У 1954 р. повернулася з родиною на рідні терени. Проживає у с. Сілець Сокальського району.
Перший вірш написала у восьмому класі, навчаючись у Забузькій середній школі. У 1970-тих роках почала друкуватися у газеті «Вперед» (нині – «Голос з-над Бугу»). Її творчі доробки також з’являлися і тепер друкуються на шпальтах газет «Новини Прибужжя», «Рух», «Гірник», «Соснівка і ми», «Літературний Червоноград», в альманахах «Солокія», «Соколиний край», «Третій горизонт», «Ліхтарик», журналі «МІСЦЕВИЙ ЧАСопис».
«Одкровення» – перша книга автора – вийшла друком у видавництві «Край» (Львів, 2008), друга – «Молюсь за тебе, краю рідний» – у видавництві «Плай» (Львів, 2010). Також видала дитячу збірочку «Світ дитинства».
На слова поетеси створено пісні – і для дорослих, і дитячі.
Марія Лобай – член Української Асоціації письменників, Сокальського районного літоб’єднання «Колос» і Червоноградського міського літоб’єднання «Третій горизонт». Має багатий творчий доробок! І ось вона представляє на суд читачів нову збірку – «Мелодія буття» (Червоноград: Додаток до газети «Літературний Червоноград», 2015- 150 с.). У ній вміщено 250 віршів.
З-поміж безлічі тем, до яких небайдужа літератор, передусім виділимо духовну. Зрештою, циклом-розділом духовних віршів «Дорога до Бога» автор і відкриває збірку, а за епіграф взяла слова:
«До Бога, до Бога, до Бога
Веде нас тернистий той шлях.
Дорога, дорога, дорога
В щоденних палких молитвах».
Вражаючими є вірші «Надіюся на Бога», «До Вічності», «Колись»… Окремі строфи звучать, мов молитви. Пише вона і про ті святі місця, де побувала – «Дорога в Глиняни», «Крехів». Любов’ю і щирістю пройняті вірші, приурочені релігійним святам – «Різдво», «Вербна неділя», «Великдень», «Преображення». Знайдемо у збірці і такі рядки:
«Старенька церква оживає -
Блистить, мов сонце, золота.
Хрестами, куполами сяє
Любов воскреслого Христа».
Мабуть, тут і образ України, що воскрешає…
Щодо розділу «Мелодія буття», який дав назву всій збірці, то насамперед слід сказати: тут часто зустрічаємо публіцистичні вірші, але не позбавлені ліричності, не шаблонні, пафосні у кращому розумінні цього слова. Надія і оптимізм ніколи не полишають Марію Лобай. Це ще одна поетична риса манери її письма. Вона стає особливо приземленою, коли пише про щоденні земні турботи, піднімає животрепетні проблеми, порушує нагальні питання, сама ж шукаючи відповіді на них. Такі твори відразу знаходять співрозуміння і співпереживання читача.
«Не країна – сущий морок,
Кожен сіть свою плете.
Хто тут друг, а хто тут ворог?
Де вороже, де святе?».
Автор сповідує світло і добро. Хоч і прощати вміє (як істинна християнка), але безкомпромісна у своєму ставленні до ворогів-антиукраїнців. Бог і Україна – понад усе!
Для чималої кількості віршів Марія Лобай взяла за епіграфи слова Тараса Шевченка, чимало строф присвятила Великому Кобзареві. Воно й не дивно! «Жодна країна світу не створила такого злитого з народом поета, як Шевченко» (Анатолій Дімаров). Можна сказати, що поетеса створила свою літературну Шевченкіану. І мова не про ювілей Кобзаря (200-ліття). Такі вірші писала постійно.
Їй вдається зобразити яскраві, незабутні образи – людини, дня, України.., навіть дерев – «Липа», «Старий клен», «Дуб», «Берізка», той же символічний для нашого народу кущ калини – «Калина».
25 років свого трудового життя Марія Лобай віддала шахті «Зарічна». Всіляке доводилось бачити, проводжати в останню путь побратимів-гірників… Знає небезпеку шахтарської праці. Це не могло не позначитися на творчості. Пише про таке по-жіночому щемливо, інколи не чорнилом, а слізьми:
«Скинула пух тополина.
Хлопці зі зміни ідуть.
Вдома чекають дружини,
Щастя у мріях прядуть.
Ночі в молитвах згасають,
Дні у турботах летять.
Тільки шахтарочки знають,
Як шахтаря зустрічать».
Симпатію викликають вірші, присвячені рідному краю, природі. Рідне Слово, Україна, історичні та політичні постаті минулого (зокрема – Степан Бандера, Іван Климів-Легенда), збірні образи («Стрілець») – теж на вістрі пера Марії Лобай.
У новій збірці, як і в попередніх, поетеса не залишається відторженою від особистого, власних почуттів, емоцій, ділиться з читачем найсокровеннішим. Це характерно для розділу «Озонові потоки».
Не оминула вона й теми Майдану, болючих та разючих подій в Україні «постмайданівського» періоду. Історія, події динамічно змінюються, але поетеса художнім словом прагне занотувати найважливіші миті. Однак (честь і хвала!) не вдається до банальної констатації фактів та описовості. Зрештою, такого література не терпить. Все проходить через її чуйне серце.
Марія Лобай багато займається з обдарованими дітьми, є літературним куратором поетичного гуртка «Джерельце» при Сілецькій загальноосвітній школі. Її вихованці друкуються у пресі. Дехто з них уже навчається у вишах, обрав гуманітарний профіль. І, повірте, такий вибір відбувся не без участі поетеси-наставника. А її чарівні, глибокозмістовні вірші для дітей можуть стати темою окремої розмови. Щоправда, у новій збірці, здавалося б, вірші лише для дорослих. Утім, і найменший читач знайде тут для себе щось цікаве, повчальне.
Варто наголосити: долаючи опір матеріалу (вражень від пережитого, усвідомленого та осмисленого, боляче сприйнятого…), без чого немислима літературна творчість, Марія Лобай набирає все нових «обертів» – кожний її новий вірш, кожна її нова збірка стають все кращими.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст