Історія будь-якого краю – це завжди історія людських доль. А люди, чия доля і є історія. Одним з таких є прохідник першої руки, відомий і шанований гірник Василь КУДРЕНКО, який у грудні відзначив 85-річчя з дня народження.
Світлому розуму, життєвому оптимізму, почуттю гумору Василя Васильовича можуть позаздрити багато молодих, а унікальний гірничий досвід – оцінити лише шахтарі. Недарма, коли плани будівництва шахти “Любельська” були, як-то кажуть, у найближчій перспективі, головний інженер об’єкту Ярослав Гумен запросив шахтаря-ветерана на будмайданчик, показав план робіт та пообіцяв: «Як тільки почнуть прокладати стволи, проситимемо Вашої допомоги, Василю Васильовичу, адже такого досвіду, як у вас, ні в кого тут немає!»
Про своє життя Кудренко розповідає охоче, пам’ятає усе до найменших дрібниць. Народжений на Полтавщині, у 1932 році разом з матір’ю був висланий на Донбас. “Розкуркулили, але пошкодували нас – не у Сибір же!”- гірко жартує ветеран. Мати працювала на шахті, а хлопчик зростав серед териконів. Проте у 42-му, рятуючись від голоду та воєнних смут, родина повернулася у рідне полтавське село. Підліток з 1942 році почав працювати у колгоспі на різних роботах. Якось навесні голова колгоспу сказав: «Підеш на трактор – дам скерування у Київ, навчатися ремеслу». А тракторист був тоді один на три трактори, з кількома помічниками поралися… Начальник не здурив: потрапив Василь у Київ, отримав професію, а потім опинився на відомому Харківському тракторному заводі.
- 1948 рік на дворі, а завод й досі працював як під час воєнного стану, – згадує Василь Васильович. – Я пішов у відпустку, відгуляв місяць. Аж тут сусід зустрічає: «Тебе, Василь, дільничний шукає, за прогули ж – стаття…» А звідки ж було мені знати, що на заводі відпустка триває не місяць, а три тижні?! Ну і подався по старій пам’яті в Сталіно, так тоді називався Донецьк. Кілька місяців у школі фабрично-заводського навчання – і отримав “корочки” прохідника. Поїхав у Київ, у “Метробуд”. Працював собі, але ось прийшов наряд. У 1952 році товариш Сталін вирішив з’єднати Сахалін з материком підземною залізницею. Ну і відіслали нас, двадцять метробудівців, через усі усюди поїздом на Північ – рити той тунель. А там зима, морози люті – робити нема як. Направили нас на шахту, тимчасово. Часи голодні, умови нестерпні, погода – не дай Боже. У 53-му Сталіна не стало, на проекті, як-то кажуть, поставили “хрест”… За першої нагоди я повернувся в Україну, в Київ, де мешкав мій товариш. І вирішив спробувати шахтарського хліба – подався на схід, на шахту, де ще матір пам’ятали. Записали відразу бригадиром прохідників. Вертаюсь у столицю за валізою з речами – а батько товариша, який, виявляється, проектував будівництво шахт, порадив: їдь на Волинь, там нові шахти, працювати краще, я рекомендацію у шахтобудівельний трест дам. У 1954 році прибув у Володимир-Волинський. Набрався досвіду на волинських копальнях, а у 1955 переїхав у Червоноград, де були пусті шляхи, одна “чайна” та бараки, у яких жили люди, які звідусіль приїхали будувати копальні Львівсько-Волинського вугільного басейну.
…Бригадир прохідників-стволовиків, Кудренко будував та здавав стволи на шахтах “Межирічанській”, “Лісовій”, “Зарічній”, “Червоноградській”, “Степовій”. Пам’ятає все: як шукали по селах хлопців на будівництво, як на місці вбитих у землю кілків на його очах виростали промислові комплекси, завзяття сотень гірників у праці та гордість, коли після зміни йдеш по молодому місту і знаєш, що ти – шанована людина, а професія твоя – важлива і потрібна.
- Немає зараз отого відчуття у гірників, – говорить знаменитий бригадир. – Але ж так важливо, щоб у шахтарів була мета не лише добре заробити, а й знати, що твоя робота, робота твоєї ланки, бригади, дільниці дійсно має якусь глобальну цінність для твоєї держави. Це надає життю сенсу.
У 1970 році Кудренко очолив бригаду прохідників шахти “Зарічна”, яка швидкісними темпами торувала шлях до вугілля, якого з 1975 по 1982 рік шахта видавала на-гора понад мільйон тонн щорічно…
Про життя сучасних гірників Кудренко дізнається не лише з газети “Гірник”, яку полюбляє читати, а й з розмов з сином Олександром, який працює на прохідницькій дільниці на “Межирічанській”. І досі болить ветерану не лише за незбудовану шахту №3 “Червоноградська”, яка могла стати його “лебединою піснею”, а й за те, що поступово на мапі стає все менше шахт і з кожним роком держава приділяє менше уваги вугільникам.
- Але ж вугілля потрібне, це наш головний енергоносій, покладів вдосталь, – розмірковує Василь Кудренко, – потрібно лише вкласти гроші, закупити нову техніку, і піде вугілля щедріше, і люди будуть з роботою, і наш край житиме багатше. Хотілося б, щоб у наступаючому році усе у гірників змінилося на краще, був добробут у їхніх родинах та здоров’я не підводило. А все решта докладеться…
Марія ЛУЦЕНКО