Кажуть: “Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму”. Але обрядова символіка національного костюма — це ті ознаки, які відображають широкий спектр духовних надбань народу, його світоглядних уявлень, моралі та норм суспільної поведінки.
Мова піде лише про окремі атрибутивні речі українського національного костюма. Обрядовими символами тут здебільшого виступали (а почасти — і тепер) такі його компоненти: хустка або рушник на сватанні, крижмо на хрестинах — біле полотно, з якого потім шили дитині першу сорочечку і прикрашали вишивкою, чорна хустка на похороні та інше. Це була не тільки церковна традиція, а й народна. Вірили, що вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров’я, палке кохання, вірність у подружньому житті тощо.
Чимало обрядових символів мали доволі давнє походження і не використовувалися у повсякденному (побутовому) носінні костюма. Зокрема, виготовлений архаїчним способом за допомогою веретена поховальний одяг, збережені у весільному обряді окремі елементи костюма (шлюбний вінок, букет нареченого), способи одягання деяких речей за допомогою зав’язок — усе це наділялося надзвичайними властивостями.
Особливо магічною та захисною силою, як вважали, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власноруч. Наприклад, дівчина неодмінно вишивала й шила сорочку своєму нареченому. Тепер звичай дещо змінився: дівчина купує сорочку нареченому, а той для неї — весільне взуття, та таке, яке душа юнки забажає. (Пригадайте “Вечора на хуторі біля Диканьки” Миколи Гоголя. Ось такі собі черевички, які Вакула мусів витурити аж у самої цариці для перебірливої і вередливої Оксани… Але Оксана не випадково забагала черевичків: своєрідний натяк на згоду піти під вінець. Адже Микола Гоголь, блискучий знавець народних традицій, своєю фантазією міг іншу забаганку вигадати).
Символічне значення мали й обов’язкові дарунки — чоботи, які зять дарував тещі, намітка (прямокутне платове вбрання голови, а вона інколи сягала п’яти метрів) — подарунок свекрусі від невістки, дарування нареченою хусток та рушників весільним гостям. Особливі речі були призначені для заручин, післяпологових обрядів, особливо, коли йдеться про перше провідування немовлятка родичами, знайомими батьків.
Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання, носіння. При цьому нерідко йшли навіть на свідоме порушення норм етикету, пристойності. Наприклад, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося за погану прикмету (“Буде напасть!” – казали). Іноді жартували, підсунувши чолов’язі одяг навиворіт. Однак церква таке марновірство і витівки завжди засуджувала. Траплялося, особливо у незаможніх селянок, що у будень вона ходила у спідниці навиворіт, а до церкви одягала, як належить. Не дивно! Не мала за що придбати іншу спідницю, на зміну. Звісно, такі дії громадському осуду не підлягали.
Учасники деяких народних традиційних обрядових дійств зумисне перевдягалися у костюми протилежної статі, приміром, на Меланчин вечір, у вертепі якого участь беруть тільки парубки.
Роль обов’язкових символів часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі на більшості терен України споконвіків домінував червоний колір. Та інколи семантика кольору суттєво змінювалася. На весіллі білий і чорний колір поступово ставали домінуючими і витіснили традиційний червоний колір (червона спідниця і безрукавка у нареченої, червоний жупан у молодого). Таке запозичення прийшло з європейської моди. Добре, що тепер входить (чи то відроджується) традиція брати шлюб у вишиванці, в костюмах з елементами національного строю.
У поховальному обряді чорний колір став символом туги, як це не парадоксально звучить, лише на межі XIX-XX століть. У давніші часи померлого одягали у національний стрій. А що вже говорити про козаччину! У Галичині принаймні вишиту сорочку і тепер одягають спочилому у Бозі. Отож, пам’ятаймо і бережімо своє!
Тарас ЛЕХМАН, журналіст