14 серпня християни східного обряду відзначають величне свято Маковія. Це — спрощена назва церковного свята Святих мучеників Маккавеїв.
Цього дня разом із хлібним колоссям святять у храмах садові квіти, а у давніші часи освячували ще й головки маку, насіння яких використовувалось перед Різдвяним Вечером для приготування куті. Сім головок маку, бо було семеро братів Маккавеїв, освячених сім разів сім років поспіль у церквах, вважалося могли набути неабиякої чудодійної сили для творення добра. На саме свято випікали пироги і коржі з маком, останні ще й поливали медом. Тепер, з відомих причин, цю культуру заборонено вирощувати на присадибних ділянках, приватних земельних наділах у полі.
Цього дня неодмінним для освячення стає мед. Тому свято Маковія називають не тільки Першим Спасом, а й Медовим Спасом.
Освячені у церкві букети мають у народі цікаву пестливу назву — маковійки. Запримітив: збереглася вона і тепер, навіть якщо до букету і не вдалося додати маку. Зазвичай, їх носили до церкви дівчата. Але перед самим Богослужінням мали ситно наїстися, “щоб рік не був голодним”. Ці квіти й трави зберігалися за іконами як лікувальне зілля. Не тільки самі домочадці пили з них чай. Якщо захворіла свійська тварина, її годували засушеними квітами, поїли відварами, окурювали хлів. Тому у селах завбачливі господині збирали по кілька таких букетів, і то — великих. Освячений у церкві мак (особливо дикий) використовували для охорони житла, двору від усякої нечистої сили.
У деяких етнографічних регіонах України на свято Маковія молодь встановлювала на перехресті доріг високі хрести, прикрашаючи їх квітами і тим же диким маком, а зверху прикріплювали гарбуз. Перед тим зі середини плоду вибирали м’якоть, вирізали “очі”, “рот”, “носа”, а у порожнину ставили запалену свічку. Виходило страшне опудало для залякування перехожих, насамперед уночі. Веселилася молодь біля цього опудала аж до світанку. Деякі ігри нагадували купальські дійства. Звісно, церква до них ставиться з пересторогою. І ми не закликаємо вдаватися до таких жартів. Втім, пам’ятаймо своє!
Тарас ЛЕХМАН, журналіст