Володимир ПАВЛУЧКОВИЧ – соснівчанин, шахтар-прохідник шахти “Відродження”, воїн-захисник. Більше року перебував у зоні війни. Четверта хвиля мобілізації закинула Володимира на Схід України. Отримавши повістку, молодий чоловік навіть не думав шукати шляхи відмови. “Я твердо знав, що захистити донечку, дружину і маму ніхто, крім мене, не зможе…”
Володимир Павлучкович виріс у Соснівці, має старшого брата Михайла, з яким дуже дружний. Закінчив школу №14, після школи вчився у Львівському культурно-просвітньому училищі. За фахом педагог-організатор, культурно-дозвіллєвий діяч. В армії служив у Хмельницькому, був командиром відділення зв’язку. Всі, хто знає Володю, відзначають його позитивний і доброзичливий характер. Жартівник, вдався в маму. Привітний, безвідмовний, цілеспрямований. На шахту пішов, щоб нормально утримувати сім’ю.
Батько Іван помер багато років тому, мама Оля працює в дитячому садку №5.
Дружина Оксана, родом з Червонограда – вчитель історії та права у школі №14. Познайомилися молоді люди в школі, коли Володя прийшов привітати свого вчителя Романа Васильовича з іменинами. Це був грудень, а в серпні вони одружилися. Зараз у подружжя підростає донечка Настя, якій три рочки.
Володимиру Павлучковичу – 33 роки. Вік Христа – вік розуміння і дії: пройшовши пекло війни, важко залишатися мрійником. Володимир служив у розвідці. Набачився різного. Ворог – немилосердний і дуже жорстокий. Найманці з Росії, які потрапляли в полон, дуже різні, від ідейних українофобів до ув’язнених на довічно маніяків чи вбивць.
- У них хіба що подоба людська. Звідки стільки зла в людях? – говорить наш герой.
Володимир служив у розвідці, у третьому полку спецпризначення, який дислокувався в Кропивниць¬кому. Це той полк, з якого вийшли легендарні кіборги Донецького аеропорту. Володимир признається: нормальній людині на війні страшно – і за рідних, щоб до них не докотилась ця біда, і за друзів, яких втрачаєш, і за себе, коли потрапляєш під прицільний ворожий вогонь.
- Я там відчував, що за мене моляться, бо кулі падали навколо, а мене не зачіпали. Знав, що мама і дружина постійно в молитві – їх безсонні ночі берегли мене.
Дружина Оксана розповідає про свої переживання за чоловіка. Коли він довго не виходив на зв’язок, місця собі не знаходила. Аж тут телефонує і спокійно каже: “Все в порядку!”.
- Нам з Володиною мамою тільки цього і треба! Плачемо з радості у два голоси…
Коли Володимир пішов на війну, доні Насті і двох років не було. Оксана тільки у ній і знаходила розраду. Коли Володимир прийшов у відпустку, мала не впізнала тата. Але за кілька днів вже з рук не сходила. Коли татусь знову пішов на фронт, не розуміла, де подівся. На вулиці могла підбігти до будь-кого в камуфляжі і покликати: “Тато!”
З Володимиром пліч-о-пліч захищали рідну землю хлопці з усієї України. Рівненщина, Закарпаття, Центральна Україна, Донеччина. Там, на війні, розумієш, що в житті головне, а що другорядне.
- От приїжджає хлопака, каже, втік, бо жінка дошкуляла. А понюхав-подивися на війну, то вже й до жінки захотів! – сміється Володя.
Одна історія на все життя буде з ним. У місті Красноармійську в основному населення російськомовне, з настроями проросійськими. Але наші хлопці в полеміку з ними не вступають. Одного разу прийшло декілька вояків до магазину. Біля входу стояло дівча років 8-ми. Дівчинка роздавала військовим синьо-жовті браслети, які сама сплела.
- Я бережу цей браслетик, як найдорожчу пам’ятку. Ми з другом Валерієм познайомилися з дитиною, подякували їй. Дівчинку звати Кіма. Її виховує бабуся, тато невідомо де, мама в Києві на заробітках. Зустрічали її не раз і вона якось сказала, що хотіла б такого тата, як Валерій. Навіть мріє познайомити маму з ним, але вона сама давно її не бачила… Зустріч з цією дівчинкою підсилила впевненість, що я все правильно роблю, – каже Володимир Павлучкович. Він з повагою і вдячністю говорить про колег і керівників шахти “Відродження”, з якої пішов на війну і куди повернувся знову. Перед відправкою на Схід директор шахти Павло Овчінніков сказав батьківське слово: щоб беріг себе, пам’ятав, що його чекають рідні і друзі, і повертався живим.
Дружина Оксана теж не шкодує слів вдячності:
- Підтримка шахти була постійна. Начальник відділу кадрів Леся Підкова, начальник дільниці прохідницьких робіт Андрій Куц (тепер директор шахти “Великомостівська”), Павло Овчінніков, колеги Володі – часто телефонували, запитували, що треба, допомагали морально і матеріально. Коли ж пропадав зв’язок з чоловіком, я молилась і відчувала підтримку друзів. Це не передати словами, але вища сила і підтримка небайдужих людей робила дива!
Володимир каже, що дуже вдячний колегам за розуміння і допомогу. Йому пропонували взяти військове спорядження, але відмовився, бо все виділила частина, де він служив. А бронежилет та інші речі, що давала шахта, можливо, знадобилися іншому воякові, який міг не отримати це в своїй частині. Володимир добре знає, що не всюди однаково піклуються про солдата, як, зрештою, і про простий народ.
- Бачу, що державні мужі всіх рангів не зацікавлені в підтримці людей, які на них працюють. Система не відпускає, хоча молодь приходить до влади свідома і є надія на зміни. Але війна у нас закінчиться тоді, коли закінчиться корупція, – роздумує молодий чоловік.
Володя цитує фразу, яка йому видається сумно-актуальною: “Патріотизм зникає за межею бідності”. На жаль, у нас в державі діється щось дуже схоже на цю філософську сентенцію. Але Оксана і Володимир Павлучковичі вірять, що все найстрашніше скоро мине і ми заживемо щасливо.
Володимир бажає читачам газети “Новини Прибужжя” і всім українцям мирного неба, здоров’я.
Оксана додає від себе:
- Щоб усі прийдешні Дні Незалежності та інші свята ми відзначали у повному територіальному складі Держави і в повних щасливих сім’ях!
Віра ОЛЕШ
За матеріалами газети «Новини Прибужжя»