Українці здавна особливо піклувалися про тих домашніх тварин (можливо, вже й тоді, як тільки їх приручили, а деяких визнали ледь не “святими”), від яких залежало успішне ведення господарства, майновий стан сім’ї, її добробут — коней, кіз, велику рогату худобу, свиней. Так поступово постала окрема галузь знань, набутого досвіду — народна ветеринарія. Заради правди, самого слова “ветеринарія” тоді ще навіть не вживали. У ній часто застосовувались ті ж засоби лікування, що і в народній медицині, народному цілительстві. Отож, добрий знахар — це і добрий ветеринар.
Найпоширенішими були ліки рослинного походження. Наприклад, при розладах у тварин процесу травлення їх напували відварами деревію, звіробою, дубової кори, кмину. При затвердженнях у шлунку давали пити відвар із насіння льону.
Невеликі рани, подряпини обробляли соком або товченим листом ранника, промивали відваром ромашки, живокосту, чебрецю. Відваром живокосту змащували також хворе вим’я худоби, адже він добре знімає запальні процеси. Аби вивести висипки, позбутися інших шкірних захворювань, вдавалися до водяних відварів гірчака, тютюну, змочували уражені місця домашнім квасом, змащували дьогтем. Тут, як бачимо, переважали “підручні засоби”, на які можна було й не витрачати кошти. Все росте на полі, у лісі, на лузі, у садку, на грядці, навіть край дороги…
Під час лікування домашніх тварин часто рослинні ліки використовувалися у поєднанні з мінеральними речовинами, тваринними жирами та іншими компонентами. Від сибірської виразки худобу лікували тим же домашнім квасом, змішаним із селітрою та нашатирним спиртом. Домашніх тварин, хворих на чумку, напували відваром на буряковому квасі, насінні льону, конопель, зернових культур із додаванням іржавого заліза, дьогтю, часнику та мідного купоросу. Мідний купорос також використовували для лікування домашніх тварин від ще однієї вельми небезпечної хвороби — ящура.
Для зниження температури тіла худобу натирали (змащували) розчиненою у теплій воді рудою глиною. При здутті від перегодовування її напували огірковим розсолом чи олією. Закріплювали в її роті солом’яне перевесло (вуздечку) і ганяли до сильного спітніння. Подекуди у таких випадках заганяли тварин у ріку, ставок (як правило, робили це тільки у літню пору, коли вода тепла, принаймні, щоб корова вим’я не застудила) на півтори-дві години. Бувало, вдавалися до кровопускання.
Не всі засоби були доречними. Втім, аби успішно й ефективно доглядати за свійськими тваринами, народна ветеринарія нагромадила певні знання з санітарії і гігієни. Цьому і тепер ніхто не заперечить! Для запобігання захворюванням, худобу не тримали у холодних, вологих місцях. На зиму хліви утеплювали загатами зі соломи, снопів кукурудзи, опалого листя; влітку ретельно провітрювали. Звісно, щодня чистили, викидали гній. Час від часу стіни зі середини хліва білили вапном. Ніколи не давали пити худобі застояну воду, періодично змінювали місця випасу й водопою. Не виганяли на випас на ті місця, де зустрічаються шкідливі, отруйні рослини. (Наприклад, коровам не варто споживати калюжницю; а кульбаба, хоч і корисна, але від неї гіркне молоко). Неодмінно стежили, чи своєчасно підковані, змінили підкови коням, волам. Як убезпечення самих себе, не вживали молока від хворих корів. Не давали його й свиням, поросятам.
За народженням теляток, лошаток, ягняток, козеняток — це вже особливо ретельне стеження і догляд, добір харчування, так само і за їхніми “мамами”.
Як і народна медицина, народна ветеринарія тісно поєднувала раціональні, цілком прагматичні знання, набуті багатовіковою практикою, з магічними діями, віруваннями. Щодо причин захворювання тварин, то найчастіше вважали, що вони виникли через погляд “недоброго ока”, пов’язували зі зловмисними діями відьми, її чарами, бо вона, бач, може “видоїти чужу корову”. Відтак, попри заперечення, заборони церкви, категоричне засудження марновірства (але вони стосувалися не всіх обрядів, ритуальних дійств, зокрема тих, що пов’язані з християнськими традиціями), все ж господарі використовували обереги і християнського, і язичницького світу (останні — переважали): прибивали підкови до порога хліва, обкурювали хлів зіллям, корів виганяли на пасовище свяченою у церкві на Квітну неділю вербовою галузкою, прикрашали хлів зіллям, лепехою, гілками дерев перед Трійцею, чіпляли коровам на роги червоні стрічки (“від вроків”), вінки з квітів, щоб добре паслися, були здоровими, давали багато молока; годували залишками великодньої паски, соломою з різдвяного дідуха чи різдвяним хлібом-корочуном (на Бойківщині), переганяли через попелище ватри (на Гуцульщині). Найважливішим оберегом, що радила і радить церква, вважається свячена вода. І тепер господарі дотримуються окремих з цих правил.
Чимало оберегових обрядових дій приурочували до конкретних церковних свят — Різдвяного Вечора, Різдва Христового, Меланки, Василія (Старого Нового Року), Надвечір’я Богоявлення, Богоявлення (Йордану, Водохреща), Власія (24 лютого), Благовіщення, Великодня, Юрія (6 травня), “Літнього Миколи” (22 травня), Трійці, Різдва Івана Хрестителя (Івана Купала — в народному календарі), Петра і Павла… Святих Власія і Юрія навіть вважають покровителями домашніх тварин, їхніми опікунами; а “Літній Микола коней пасе”. Тож, щоб “добре велася господарка”, у дні вшанувань цих святих особливо молилися до них у храмах і вдома. А їхні ікони завжди були на покуті.
Коли ж з різних причин домашнє лікування тварин виявлялось марним, безуспішним, то господарі зверталися за допомогою до знахарів (ті, як ми вже говорили, лікували й людей), костоправів, коновалів. Не обходилось без того, щоб не вдавалися до послуг ворожбитів. Не дивуйтеся! Через відчай, господар не гребував нічим, аби тільки врятувати свою корову-годувальницю чи коня-помічника. Адже у давнину професійна ветеринарія була малодоступною, не функціонувало й розгалуженої мережі ветаптек.
Тарас ЛЕХМАН.