За плечима Валерія САМІВИ – кавалера відомчих відзнак “Шахтарська слава” і “Шахтарська доблесть” 37 років роботи на шахті “Червоноградська”.
Якби складався літопис вугільного підприємства, його ім’я зустрічалося б часто. Від 1977 року, коли прийшов машиністом гірничих виїмкових машин і до 2014-го, коли з посади заступника директора з виробництва вийшов на заслужений відпочинок. А що ж минуло між тими роками, між тисячами спусків та виїздів?
- Мені щастило на хороших людей, – говорить шахтар-ветеран. – Найголовнішого навчився відразу, адже потрапив на дільницю №5 у бригаду Юрія Гребєнніка. Начальником був Анатолій Сидоренко. Друга “Червоноградська” працювала лише шість років, умови – жахливі, постійно топило. Люди переходили на інші копальні. Але я прижився у колективі. Згодом дільницю очолив Степан Чир. У 1984 році хлопці обрали бригадиром. У бригаді на сімдесят чоловік-всього 25 ГОЗів. Першими створили комплексну бригаду, щоб усі робітники були однаково зацікавлені у результаті: скільки працюєш – стільки й отримуєш. У добу дільниця давала щонайменше 800 тонн, а взагалі постійно були в “клубі тисячотонниць”. Як бригадира мене нагородили орденом Трудової слави. Всі роботи виконували своїми силами. Як сам для себе лаву зробиш – так ніхто не зробить. У голові було два пріоритети: видати якнайбільше вугілля і щоб люди були неушкоджені.
З усмішкою згадує Валерій Олександрович такий випадок: “Якось директор шахти Степан Жирій у 80-х викликав до себе і питає: “Краватку маєш?” “Маю, – відповідаю, – але нащо вона бригадиру на шахті?” “Вдягай та йди в фотоательє, сфотографуйся парадово” .Ну пішов, сфотографувався, треба то треба. А за якийсь час мій добрий приятель, бригадир з тодішньої №2 “Великомостівської” Дмитро Труш розповідає: йду по нашому Міністерству (а він рекордсмен був, часто туди їздив), бачу на стіні портрети, і якесь обличчя знайоме: дивлюся, а то ти,серед передовиків!”. А я і не знав…”
- Згодом третю дільницю очолив Валерій Шкредов. Багато навчився й у нього, бригада працювала добре. А у 1998-му мене призначили виконувати обов’язки керівника цієї дільниці. А це ж кінець 90-х! Зарплата мала, й тої не платять, хлопці масово їхали на заробітки, виробництво занепадало. Держава кинула шахти на самовиживання, й лишилися у забоях найстійкіші. От невже зараз все повторюється по колу?! – із розпачем вертається зі спогадів до сьогодення Валерій Саміва. -Чути звідусіль: Україні потрібна енергонезалежність, а державним шахтам – нуль на розвиток. Болюче це для мене питання! Ніби на пенсії, а досі пече…
- У 2002 році став начальником на дільниці №3. Прийшов директором Віктор Шайтан – інженер від Бога, але не боявся у робочих найменші дрібниці розпитувати. За три місяці у справи вник, а потім вже питав по повній з кожного. “Достойну зарплату – за достойну роботу!” – так говорив директор, і слова не розходились з ділом. За півроку почався підйом, формувався колектив однодумців, запрацювала проходка. Зусилля фахівця належно оцінили, і Віктор Шайтан очолив ДП “Львіввугілля”. До керма “Червоноградської” став головний інженер Анатолій Митрофанов. За вісім років, поки він був директором, лише раз не виконали річний план. А мене він призначив керувати дільницею монтажу-демонтажу гірничого обладнання, “МЧС шахти”, як жартома кажуть. Півроку по дві зміни в шахті. Найчорніший спогад, коли загинув наш бригадир Роман Пагутяк. Лиха інколи шахтарська доля, і нема на то ніякої ради…
Син Валерія Олександровича Юрій вже дев’ять років як гірник з ремонту гірничих виробок на ДМДГО, тому про сучасні шахтні справи знає Саміва – старший з перших вуст.
- Хоча от як зустрінемося з колегами, чомусь відразу шахту згадуємо, – знизує плечима ветеран. – Ніби поговорити нема про що. А найближчі колеги-то з рідної шахти: й ті, що нині працюють, і вже ветерани – бригадир прохідників Йосип Лучин, бригадир ГОЗів Іван Гнатишак, машиніст ГВМ Степан Тарас, начальник автоматики Василь Притискач, механік техкомплексу Йосип Марочканич… Таки щастило мені на людей, тому і життя склалося. Гарне шахтарське життя.
Марія ЛУЦЕНКО