У цьому переконався дільничний гірничий нормувальник шахти “Степова”, лейтенант запасу Богдан ЯРЕМЧУК, що понад рік прослужив за четвертою хвилею мобілізації у зоні АТО начальником речової служби 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1″.
- Хоча спочатку хотіли зробити з мене танкіста, – усміхається привітний 30-річний хлопець. – А я – економіст за освітою, у виші пройшов військову кафедру, де отримав спеціальність “Тилове забезпечення, речова служба”. Нас таких була ціла група, довелося навіть рапорт писати про відмову змінювати спеціальність…
Після перепідготовки в Одесі скерували очолювати речову службу 13 батальйону. Це вже була весна 2015-го, із постачанням в ЗСУ стало краще, просто треба було активно їздити по базах, щоб повністю забезпечити півтисячі воїнів речовим майном та засобами бронезахисту. Довелося трохи поїздити по Україні, познайомитися з начальниками складів… Був в Чугуєві, Харкові, Рівному, Києві, Хмельницькому, Чернігові.
Але переважно Яремчук слідував за своїм військовим підрозділом. Тиловий пункт управління (ТПУ) постійно передислоковувався разом з батальйоном. Бійці вели оборону на лінії розмежування, а за кілометр-два від них розташовувався ТПУ. Артемівськ, Зайцеве, Опитне, Авдіївка, Красногорівка…У цьому ж батальйоні служив й підземний електрослюсар Сергій Наквацький з вуглевидобувної дільниці шахти “Степова”.
- Приходив до мене “одягатися”, спілкувалися, згадували шахту, – розповідає Богдан.
Два земляка часто розмовляли телефоном з колегами по копальні й це таки добре піднімало настрій у військові будні.
- Окреме дякую, – продовжує атовець, – волонтерам. У тому числі й нашому червоноградському Автомайдану, Ігорю Предко та Ігорю Грабінському, усім тим містянам, які збирали кошти і речі для армії. Автомайданівці неодноразово діставалися до наших позицій та привозили чимало потрібного. Яке б не було забезпечення від Міноборони, але передачі від рідних, різні побутові дрібниці, якесь різноманіття в одноманітній армійській пайці – це лише від волонтерів. І, повірте, це дуже гріє душу солдатам, коли про них не забувають, турбуються…
- Що ж у підсумку залишилося у пам’яті? – запитую Богдана.
- З часом лишаються тільки хороші спогади, хоча побачив багато чого, що точно не посилило мою віру в людство. Армія – це таке собі концентроване, спресоване у часі маленьке життя зі своїми законами. Пропонували залишитися за контрактом, підвищення, але я все зважив і повернувся на Великдень додому. Трохи розчарувався в людях, різне траплялося, багатьом “тяжко” служилося, не було мотивації, якісь такі негативні настрої. От наприклад: зарплату всім військовим стабільно виплачували 20 числа кожного місяця до обіду, але щоразу вісімнадцятого-дев’ятнадцятого знаходилися ті, хто починав, інакше не скажеш, нити на загал: нас знову надурять, нічого не буде…
Але от нові друзі, з якими пройшов цей відрізок життя – це надовго. Зустрічалися нещодавно в Конотопі (там зараз дислокується наша бригада) у начальника фінансової служби, така собі зустріч демобілізованих з нашого батальйону. Життя триває в кожного своє, проте нас міцно єднають ці спільно прожиті армійські місяці.
Марія ЛУЦЕНКО