Олег БАБЕНКО – машиніст гірничих виїмкових машин вуглевидобувної дільниці шахти “Великомостівська”. На Схід пішов шостою хвилею мобілізації.
- Мене мобілізували в серпні 2015 року. Я без вагань пішов захищати Батьківщину, а дружині сказав : “Якщо треба, то потрібно йти”, – розпочав розмову Олег Юрійович. – Спочатку відправили на Рівненський полігон, а звідти в учбовий центр “Десна”, що на Чернігівщині. В Рівному навчали стрілецької спеціальності. У “Десні” нам запропонували на вибір обрати собі будь-яку посаду, серед них була посада механіка, бо до того працював на шахті електрослюсарем і з механікою був майже на “ти”. Тож перекваліфікувавшись на водія-механіка танка Т-64 з навчального центру в Чернігові нас відправили у село Червоний Жовтень Луганської області, де розташовувалася окрема 128 гірсько-піхотна бригада Збройних Сил України. Після нетривалого перебування там, переправили на Яворівський полігон на ротацію. Тут була доукомплектація бійцями, із Львівського бронетанкового заводу отримали з два десятка танків Т-72 після капітального ремонту, мав змогу побачитись із дружиною та дітьми, за якими дуже скучав. У повній бойовій комплектації нас відправили на тактичні навчання в Миколаївську область на Широколанівський полігон, а вже звідти поїхали на Донеччину, де перебували за 30 кілометрів від передової. В мої обов’язки, як старшого механіка роти, входило обслуговування танків. Робота була нескладна, однак відповідальна. Тож ремонти були постійними, але я зі своєю ротою із цим справлявся. Танки використовували для підтримки піхоти та для виконання завдань при обороні бойових позицій.
- Коли приїхали на постійне місце дислокації, охоплював страх, через часті вибухи снарядів, адже стояли неподалік від передової. Але з часом до всього звикаєш, це прирівнюю до першого спуску в шахту, однак все одно треба було бути обережним, навіть приглядались до камінчиків, які лежали під ногами, – підкреслив Олег Бабенко.
Перебуваючи на передовій, пригадує Олег, воїни не залишалися без підтримки, постійно навідувалися волонтери, дзвонили рідні, колеги по роботі. Та й їхній командир Сергій Здор, не давав розслабитись, з яким й після демобілізації захисники підтримують зв’язок.
У липні 2016 року 33 річному Олегові Бабенку командир танкового батальйону 128 гірсько-піхотної бригади Василь Дидюк вручив почесний нагрудний знак начальника Генерального Штабу “За взірцевість у військовій службі” ІІІ ступеня, як вдячність від українського народу за його непросту службу, як пам’ять про ті довгі місяці, які довелося пережити і йому, і багатьом таким як він, солдатам Збройних Сил України…
За час, який Олег обороняв східні кордони нашої країни, він зрозумів головне: найдорожчим у цьому житті є мир на землі і твоя родина. Саме заради цього йдуть воювати на Схід його побратими, заради своїх рідних, дітей, заради майбутнього України.
Ігор ЙОСИПІВ
За матеріалами газети «Гірник»