Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування Дмитро ТЮТЬКОВ побачив найсуворіший бік війни. Той, де завдяки волонтерам ремонтували військові “Урали”, на яких полями Донеччини везли “Гради”, цивільне населення було налаштоване вороже, а передислокації резервної батареї відбувалися за лічені години.
У “Ровеснику” про Дмитра Олександровича одноголосно відзиваються – “наші “золоті руки”. У Львівській політехніці здобув вищу освіту за спеціальністю “Інженер-електромеханік”, й вже декілька років обслуговує оздоровницю, даючи раду усьому – від комп’ютера до вуличного освітлення. Інженерний хист та вміння доводити до пуття різні механізми стали у нагоді і в армії, коли був скерований після служби у піхоті водієм у 14 окрему механізовану бригаду у склад реактивної батареї та отримав “господарку” – старенький “Урал”.
- Батарея була недоукомплектована, тому працювали і за себе, і за того хлопця,- розповідає воїн. – Машини, які прийшли з війни, потребували ремонту, запчастин – катма. Якби не волинські волонтери (14 бригада дислокується у м. Володимир-Волинський), навряд чи б ті машини доїхали: 44 тонни ваги при повному завантаженні – не жарти. З полігону батарея вирушила під Маріуполь.
Про специфіку роботи реактивної батареї Дмитро говорить скупо, і це зрозуміло – бойові дії тривають.
- Довелося і водієм, і навідником, і кухарем бути, – усміхається він. – На передислокацію давали мало часу, тому снаряди вантажили усі. Дисципліну тримали без нагадувань: тоді було гаряченько, довкола цивільні ставилися до українських солдатів спочатку з осторогою, а потім після чергової передислокації, просили, щоб повернулися. Всяке бувало. Базувалися майже у межах Маріуполя. Море бачив лише раз, зате все життя пам’ятатиму, як димить над ним величезний металургійний комбінат.
Потім батарею перекинули у селище Керменчик (до березня 2016 року – Октябрське) неподалік Вугледара на другу лінію оборони. Люта зима у степу – задоволення не з кращих…
Особливо пишається Дмитро Олександрович, що разом з бойовими побратимами усі одинадцять військових машин повернули на полігон “на ходу”.
- Про побратимів – це не високі слова, – каже солдат. – Й понині спілкуємося, і досі на серці розпач, як згадаю про тих, хто загинув від поранень або помер від хвороби. Насамкінець служби й сам, розвантажуючи машину, травмував ногу, і лише після демобілізації вже опам’ятався, звернувся в лікарню – перелом ноги був, сам по собі майже зрісся, берці міцно тримали… У колі військових набагато простіше, менше умовностей і є тверде розуміння, для чого ти тут і які твої функції. День розпланований. Є наказ – виконуєш. Це – свої, там – ворог. Повертаючись до мирного життя, спілкуєшся з людьми, які не бачили жахіть війни. Тим вдячніший своїй родині, друзям, колективу “Ровесника” за розуміння та підтримку.
Марія ЛУЦЕНКО
За матеріалами газети «Гірник»