Пропонуємо вашій увазі уривок з твору спогадів видатного українського поета, драматурга та публіциста Миколи ПЕТРЕНКА. Цій поважній людині, члену Національної Спілки письменників України, автору сотні книжок, який мешкає у Львові, у листопаді 2016 року виповнився 91 рік.
… Мій шлях до шахтарського вибою проклався із-за дротів Львівського фільтраційного табору. Так, ще недавно – відомого своїми жахіттями німецького концтабору, а відтепер, з часу закінчення війни,-фільтраційного. Нас звезли сюди із недавніх німецьких катівень – тюрем, концтаборів, трудових таборів, із фермерських господарств. Ні, не всіх – а от молодших, призивного віку. От і набралося кілька десятків тисяч, так що бараки колишнього табору не могли вмістити нас всіх – то розселили вздовж залізничної колії від Львова на Городок і Родатичі. Звезли – “фільтрувати”: чи ти не зрадив, чи не продав свою душу ворогові, чи ти не виробляв зброю, якою німецькі вояки вбивали радянських воїнів.
Нам втлумачували, що ми таки винні, винні всі тож маємо спокутувати свою вину. А як? Самовідданою працею. Ми згодні: ось повернемося додому. Е ні, заперечували кагебісти, ні, не там будете працювати, де вам заманеться, а куди повелить партія, уряд, сам Сталін. Із нас формували трудові батальйони – для праці на сибірських лісоповалах, на металургійних велетнях, на вугільних шахтах, на засекречених підприємствах, де щойно зачинали готувати необхідні складники для атомної бомби, бо ж треба було втілювати в життя ленінсько-сталінську мрію про світове панування.
Наша шахта № 1-2 “Красный октябрь”знаходилася на околиці міста Єнакієво – так, саме того, який пізніше відзначався формуванням бандитсько-олігархічних структур, та й наш “знаменитий” шапкохват горезвісний колишній президент походив звідти. Маю додати, що я на Донбасі це вже вдруге. Вперше – це було так.
Закінчувався другий місяць війни – ні, не цієї, нинішньої, а таки тієї, Великої Вітчизняної, як звикли називати цю складову частину Другої світової. Тож закінчувався другий місяць війни, коли ми прибули збирати врожай у колгосп імені Клима Ворошилова, Старобешевського району, на Донеччині. Ми – це сорок бійців студентського взводу Черкаського винищувального батальйону. Сорок шістнадцятирічних юнаків. Ще зовсім недавно ми були студентами Черкаського політосвітнього технікуму (за нинішніми мірками – культосвітнього училища чи ліцею), але вже на другий день війни, в понеділок ми на відкритих комсомольських зборах одностайно підтримали пропозицію секретаря міському – піти добровільно на фронт. Нашу ініціативу схвалили – але ось так: старших за сімнадцять скерували до військового танкового училища, а із решти сформували взвод. Дали нам в командири молодшого лейтенанта із наганом, виділили три гвинтівки і по п’ятнадцять набоїв до кожного, доручили охороняти міст через Дніпро. Але за якийсь час новий наказ – і ми пішим ходом на Донеччину.
На батьківщині прославленої Паші Ангеліної визріла і уже зачала осипатися дорідна пшениця, а збирати урожай було фактично нікому. То нас розподілили – до комбайнів і жаток, на скиртування та на молотьбу.
Із першого обмолоту – кілька мішків до млина, і от ми ласуємо першим хлібом. Більшість із нас були сільськими хлопцями, яким довелося зовсім недавно пережити Голодомор, а потім ще кілька напівголодних років із мізерними трудоднями. Тож досвід оцінювати якість першого хліба у нас був від’ємний – але ж тут білі пухкі паляниці, і то без обмежень!
Мені й понині видається, що кращого, смачнішого і ситнішого хліба ні до, ні опісля їсти не доводилося…
Але це раніше, тепер же – вугільна шахта. Нас розмістили в гуртожитку барачного типу, розподілили по змінах, визначили професії. Я з нерозуму зголосився до вибійників – як же, треба спокутувати свій борг… В першу ж зміну – учнем вибійника, я попросився до молотка, і так ото “покутував” свій борг, що за кілька днів у мене опухли м’язи на руках. Зрештою, у ще кількох. То нам дали перепочинок. Не дивно: молоді організми не зміцніли після трьох років напівголодного табірного життя…
Кілька слів про основні складові тогочасного контингенту, з якого було сформовано трудовий колектив шахти. Це, звичайно, старі шахтарі, але їх лишилося явно замало. Це полонені – німецькі, мадярські, румунські. Фахові німці вибороли собі підряд привести до ладу механізацію шахти – після цього їх обіцяли відпустити, тож вони й відповідно ефективно трудилися. Мадяри та румуни відверто саботували роботу, чекаючи можливого закінчення їхнього терміну. А тепер далі: відділ арештантів – за не надто значні злочини, велика група мобілізованих на трудовий фронт із Галичини, колишні радянські військовополонені, та ще й ми, вчорашні остарбайтери…
Напевно, стали професійними шахтарями більшість із мобілізованих западенців, та ще остарбайтерів – бо нас таки не відпускали додому, всіляко намагаючись закріпити на шахті навічно… (Далі буде).