Достеменно відомо, що успіх видобувачів “сонячного каменю” залежить від того, наскільки вчасно підготують фронт робіт прохідницькі колективи. За майже шістдесятилітню історію Львівського вугільного басейну чимало прохідницьких бригад проклали підземні магістралі швидко та якісно.
Саме так діяла бригада під керівництвом заслуженого шахтаря України Віктора ТРУБІЦИНА з шахти №5 “Великомостівська”.
Робота під землею для Трубіциних – родинне. Батько Михайло Дмитрович спочатку працював прохідником на Донбасі, згодом шахтарський край Галичини, шахта №5 “Великомостівська”. На цій же шахті у медпункті працювала й мама Галина Павлівна. Шахтарська доля випала синам Віктору й Анатолію.
Першими вчителями й наставниками у проходці для Віктора Михайловича були його батько та тодішній бригадир Василь Тарасюк. Саме в бригаді відомого гірника шахтар-початківець працював шляховиком, бурильником, освоював підземні горизонти та техніку, на якій доводилося працювати. Був ланковим, а згодом у 1982 році йому доручили керувати бригадою прохідників.
У бригаді, яку Віктор Михайлович очолював близько двадцяти років, підібралися завзяті та працелюбні хлопці, які чітко знали свої обов’язки. Підземні лави – не світлі та просторі цехи фабрики чи заводу, де з верстатів безперервним потоком йде продукція. Природа неохоче віддає свої скарби. Тому і тим, хто прокладає шлях до вугілля, і тим, хто його видає на-гора, доводиться працювати не в комфортних умовах, а частіше це боротьба з різними примхами підземної стихії. І все ж переможцями виходять люди.
- Наша бригада у 80-х роках,- пригадує ветеран,- експлуатувала комбайн тоді масового виробництва ГПК, на якому достроково завершили програми одинадцятої та першого року дванадцятої п’ятирічок, і вважалася передовою. У 1986 році “плюс” до загальних метрів гірничих виробок склав, як зараз пам’ятаю, 450 метрів. Міцна виробнича дружба була з прохідницьким колективом Ібрагіма Мургузова з шахти імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (“Бендюзька”). Пригадую рік 1989, коли за п’ять місяців понадпланово наші бригади у швидкому темпі пройшли від 80 до 150 метрів гірничих виробок (153м бригада Віктора Трубіцина і 83 м – Ібра-гіма Мургузова,-авт.). План чотирьох років п’ятирічки було виконано достроково.
Я глибоко розумів: важливо дотримувати в роботі та й у житті шахтаря теплі людські відносини, які важко будувати і дуже легко зламати. Цінував людей, які добросовісно ставилися до роботи і, звісно, був нестерпним до порушників дисципліни. Адже хотілося показати на що ми здатні. Приємним було те, що показники швидкісного проходження гірничих виробок зацікавили спеціалістів з шахт вугільного Донбасу. Тоді було прийнято рішення провести республіканську школу передового досвіду. І вона відбулася. З шахтарями Сходу ділилися своїми здобутками, раціоналізаторськими пропозиціями, які б вдосконалили виробничий процес. Середні темпи проведення виробок у нас з колегами “Бендюзької” наближалися до 300 метрів на місяць, продуктивність праці прохідника – близько шести метрів.
Що ж допомагало прохідникам сягати таких успіхів? – запитую Віктора Михайловича… На мить замислившись, знаний бригадир відповів:
- Без перебільшення скажу, що організація праці була високою, всі чітко дотримувались технологічного процесу. Та й майстерності у членів бригади було не займати. Працювали стабільно навіть тоді, коли виходив з ладу один з прохідницьких комбайнів. Профілактичні огляди та ремонт механізмів забезпечували чітку і надійну роботу обладнання.
Всі ми були молоді, енергійні, цілеспрямовані. Сьогодні теж шахтарі мають бажання працювати, однак ускладнились гірничо-геологічні умови, поменшало запасів вугілля, та й вуглевидобувну і прохідницьку техніку давно не оновлювали. Як можна втілювати сучасні технології у виробництво на зношеному обладнанні?.. Я шахтар старого гарту, і не можу не згадувати з хвилюванням і подякою тих, з ким мені довелось ділити труднощі і радощі нелегкої та часом небезпечної шахтарської праці. Це комбайнери Іван Покотило та Євген Патрин, прохідники Петро Нечипорук, мій брат Анатолій та багато тих, з ким встигали проходити заплановані метри гірничих виробок. Бувало, що на День шахтаря зустрічали новий трудовий рік…
Все ж хочеться, щоб край, у якому я виріс та став шахтарем, залишався вугільним. Намагаюсь не задавати собі запитання: а що ж буде далі?..
Лариса ГУМЕНЮК
На фото: заслужений шахтар України Віктор Трубіцин з дружиною Марією Миколаївною.
За матеріалами газети «Гірник»