Продовжуємо друкувати спогади на шляху до шахтарського вибою, які надіслав відомий український поет, драматург та публіцист, член Національної Спілки письменників України Микола ПЕТРЕНКО.
Він надзвичайно оптимістична особистість, хоча мав всі підстави нарікати на життя. Однак навіть у найскладніші часи залишався українцем і завжди вкладає у свої твори глибокий зміст.
Немає чого говорити про умови праці шахтарів – вони бодай у загальних рисах відомі суспільству. Лиш від себе додам – я вважаю шахтарську працю чи не найважчою з-поміж усіх інших професійно зарахованих до важких і небезпечних.
Я працював чесно і старанно. Але мені праглося якось продовжити освіту, вчитися, однак змоги на те не було. Вирішив знайти вихід не дуже мудро – втекти із Єнакієво. Саме тоді нам вперше видали паспорти, до того були лишень довідки із правом проживати в Нар’євці, це околиця Єнакієво.
Саме отримав листа від своєї старшої сестри Антоніни – вона ще до закінчення війни була скерована на вчительську роботу на Львівщину, в одне із сіл поблизу Бродів. Мені наче таланило – головне, що без зайвого клопоту прийняли коректором у редакцію районної газети “Червоний промінь”. Почав вчитися і у десятому класі вечірньої школи. Все гаразд?..
Але ж руки “кагебістів” довгі. Невдовзі викликають: ти втікач із шахти?.. І проклалася мені знову покутня дорога – на цей раз у трудове військо аж на Камчатку, а там рибні промисли, а там лісоповал…
Ось тепер, коли на донецькій землі шаліє нова війна, я знову згадую свій далекий донецький хліб, згадую те нелегке донецьке вугілля. Як би не хотів, але вони стали часткою моєї долі, і мені нині аж геть не байдуже до того, що ж то чиниться на перегорьованій землі. Я подумки звертаюся до своїх побратимів, які збирали дорідну пшеницю на полях колгоспу імені Клима Ворошилова, як до тих, хто довбав вугілля на крутоспадних пластах під Єнакієво. Знаю, переконаний: ми належимо до тих у цілому світі, які всією душею ненавиділи війну, які були певні, що після тих пролитих кровавих рік і тих териконів із людських трупів планета не має права на нові війни, що немає у світі таких конфліктних проблем, які не можна було б вирішити шляхом перемовин, вияснення позицій, домовленостей.
Друзі мої, колишні остарбайтери! Ваші колеги, ваші діти і внуки! Піднесімо разом свої трудові голоси за найцінніше і найнеобхідніше в людському житті – право на щастя, а воно можливе лишень в невоюючій країні. Піднесімо свої голоси, хай долинуть вони до нечулих сердець кремлівських імперських правителів: годі роздмухувати нові війни, годі мріяти про панування над світом – живімо в братстві і дружбі, бодай у мирному сусідстві, для цього є всі передумови, про це волає наша прадавня історія, яка б вона не була відмінна в кожного народу.
Братаймося! Витворімо щасливе життя на відгорьованій землі! Але поки там гримлять вогняні “гради”, вибухають фугаси, поки продовжує проливатися людська кров – будьмо пильними.
Тож на закінчення пропоную читачам написаний мною вірш – на славу моїм шахтарським побратимам, мученикам-героям, живим і полеглим, з вірою в мир і спокій на одвічно миролюбній українській землі.
ПОНАД НАМИ
Під землею, де гримлять бої,
Я довбав вугілля в сорок шостім -
Де ви, друзі зболені мої?
Понад нами – постріл, постріл, постріл.
Під землею відстані тісні:
Де ви, друзі? Підступіться ближче.
Чуєте, як “гради” навісні
Все, що є у наших душах, нищать?
Де ви, справді, німець чи мадяр,
Чи оті, як я – з вчорашнім “Остом”?
Понад нами здиблений пожар,
Понад нами – постріл, постріл, постріл.
За матеріалами газети «Гірник»