Праця на шахті для Миколи Григоровича ГНАТИШАКА стала справою його життя, бо присвятив їй найкращі роки: юність із нестримними мріями, зрілі роки з мудрістю прожитих літ.
Гірнича справа для нього була життєвим стимулом, заради якого хотілося вдосконалюватись, творити і залишити добрий слід, адже всім достеменно відомо, що саме на робочому місці проходить більшість життєвого шляху.
Він народився на Львівщині в селі Дрогомишль Яворівського району. У 1946 році разом із мамою їх вислали на Сибір, де пройшло все його дитинство. На початку 60-х років повернувся на рідні терени у Львів, тут мешкала його сестра. Маючи тільки атестат про закінчення середньої школи, молодий хлопець замислився про здобуття освіти. Згадав свого товариша, який закінчив у Красноярську гірниче училище та із захватом розповідав про працю на копальні. І, коли тривав набір студентів у Львівський гірничий технікум, Микола успішно склав екзамени та почав навчатися за спеціальністю “Підземна розробка корисних копалин”. Згодом практика на шахті №1 “Великомостівська” на дільниці прохідницьких робіт, де начальником був тоді Анатолій Максименко. Там отримав свій перший запис в трудовій книжці. Так і розпочався трудовий шахтарський шлях. По закінченні навчання у 1963 році влаштувався гірничим майстром на шахту №4 “Великомостівська” на дільницю ВіТБ, яку очолював Андрій Худченко, згодом перевівся на прохідницьку дільницю під керівництвом Петра Кондратенка, на якій бригадиром був Степан Загорський. До речі, бригада під керівництвом Степана Матвійовича у 1970 році вийшла на Все-союзний рекорд, проклавши за листопад місяць 536 погонних метрів гірничих виробок комбайном ПК-9Р.
Працюючи на шахті, Микола Григорович не обмежився навчанням у технікумі й без відриву від виробництва продовжив здобувати вищу освіту у Дніпропетровському гірничому інституті, який успішно закінчив. Згодом очолив громадську організацію шахти. Неодноразово бував в Угорщині на шахті імені Лайоша Кошута у складі делегації ВО “Укрзахідвугілля”, де обмінювалися шахтарським досвідом та заключали угоду про трудові змагання між шахтами. Угорські шахтарі відповідно приїжджали з візитом до галицьких шахтарів.
У 1981 році колишньому директору шахти №4 “Великомостівська” Валерію Дюмину запропонували очолити ВО “Северовостокуголь” у Магадані, і він покликав зі собою Миколу Гнатишака, який декілька місяців працював заступником технічного директора, а потім перейшов начальником зміни на одну із шахт Колими.
- Півроку в сибірській мерзлоті,- пригадує Микола Григорович. – Здоров’я у мене погіршилось, я тужив за рідним краєм та родиною. Вирішив повернутися додому, де мене чекала дружина Світлана Василівна (на той час майстер лампової на шахті №2 “Червоноградська”) та донька. Після повернення рік працював головним гірником у відділі техніки безпеки ВО “Укрзахідвугілля”, звідти перейшов на шахту №8 “Великомостівська” заступником головного інженера, а згодом отримав посаду заступника директора шахти з виробництва.
У 1984 році Миколу Григоровича призначають головним інженером шахти №4 “Великомостівська”. На час тимчасової відсутності тодішнього директора Віталія Червякова йому, молодому керівникові, доводилося брати всю господарку на свої плечі, а це підземка та майже півторатисячний колектив працівників.
- Коли я приступив до виконання обов’язків директора шахти, – говорить колишній головний інженер, – було в роботі чотири лави і одна підготовлена. Гірничі виробки прохідники прокладали комбайном ПК-9Р, а гірничою виїмковою машиною 1ГШ-68 шахтарі видавали на-гора вугілля. Згодом працювало п’ять лав і сім нарізано штреками. Приємно було, коли у 1987 році мене запросили в Міністерство вугільної промисловості УРСР у Донецьк. Тамтешній очільник хотів висловити подяку головному інженерові передової шахти Львівщини, на якій протягом 1984 – 88 років річний вуглевидобуток сягав 1 млн 080 тис. тонн, а підземні скороходи проходили 6-7 тисяч метрів гірничих виробок на рік. В різні роки на шахті працювали начальник ДПР Василь Скирта, начальники вуглевидобувних дільниць Володимир Кобильський, Олег Ковтюк та Євген Уланов, мій одногрупник і друг, який обіймав посаду начальника дільниці ВіТБ – Дмитро Мигаль, бригадир вуглевидобувників Микола Школяренко. Саме з ними доводилось переживати і злети, і падіння шахти.
У 1989 році Микола Григорович перейшов на посаду гірничого диспетчера, а з 1992 по 2003 рік очолював штаб цивільної оборони четвертої “Великомостівської”. Звичайно, важко було розлучатися з роботою, якою жив усі ці роки, однак прийшов час заслуженого відпочинку. Зараз шахтар-ветеран продовжує підтримувати дружні відносини із директором шахти тепер вже “Відродження” Павлом Овчінніковим, начальником відділу кадрів, яку пам’ятає з того часу, як приймав її на роботу, Лесею Підковою, з Героєм України Сергієм Руденком та з багатьма іншими, з ким доводилось працювати у вугільних забоях. Згадує роки роботи під керівництвом генерального директора ВО “Укрзахідвугілля” Анатолія Кізуба, директорів шахти Бориса Скіпіна та Валерія Дюмина. І на копальні не забувають про свого ветерана і всіляко йому сприяють. Торік Микола Григорович відпочив, оздоровився, відновив сили на шахтній базі відпочинку “Світязь”, що на Шацьких озерах Волині.
Однак життя триває, і шахтар-ветеран із задоволенням працює на заміській присадибній ділянці, тішиться трійкою онуків Дмитром, Валерією та Дариною. Син Вадим – бізнесмен, а донька Інна працює на ПрАТ “ВАТ “Калина” в міжнародному відділі. Іноді роки роботи у підземці даються взнаки, проте Микола Григорович не втрачає оптимізму і додає: якби не здоров’я, то хоч зараз спустився б у вугільний забій…
Лариса ГУМЕНЮК
Ігор ЙОСИПІВ
На фото: головний інженер шахти “Відродження” Микола Гнатишак, 1985 рік.
За матеріалами газети «Гірник»