Шахта пов’язала міцною дружбою техніка-картографа маркшейдерського відділу Світлану МАРКІВ та завідуючу медпунктом Валентину ТКАЧУК, які працюють на вугільному підприємстві з дня його заснування.
- Я влаштувалася техніком-картографом у ШБУ-2 під час будівництва десятої “Великомостівської”, – розпочала розмову Світлана Володимирівна. – Досі пам’ятаю, як напередодні 30 грудня 1978 року – дня здачі шахти в експлуатацію, ми усі чекали снігу. Адже знали, що має приїхати керівництво, телебачення, а довкола ще панував безлад, територія не була облаштована, все таке непривабливе. І вночі пішов густий лапатий сніг! Настрій уже був передноворічний, тому відкриття пройшло у такій піднесеній, сповненій ентузіазму обстановці: з новою шахтою у Новий 1979 рік! Як же гарно виглядала нова будівля та копри на фоні такого урочисто-білого снігового покриття! У січні весь наш колектив шахтобудівельників перевели у штат нового вугільного підприємства. Тоді ніхто не міг передбачити, що це остання збудована діюча шахта Львівщини.
Невдовзі після початку ведення очисних робіт тодішній головний геолог Ірина Лабутіна запросила мене у шахту подивитися, як насправді виглядають ті старанно накреслені мною на папері напрямки… І яким же було моє майже дитяче розчарування, коли такі гарні, різнокольорово-чорнильні лінії забоїв та штреків виявилися просто… сіро-чорними. До речі, раніше плани гірничих робіт сумлінно оберігалися від сторонніх, а по закінченні робочого дня їх зачиняли у сейф. Наприкінці 90-х стався перехід на комп’ютерні технології, карти кресляться в спеціальних програмах, але в архівах є ще старі, зроблені вручну з виведеними моїм почерком позначками.
За час роботи мені пощастило працювати з такими чудовими людьми, маркшейдерами від Бога Геннадієм Печонкіним, Станіславом Петюренком, Олександром Казанським. У період 80-90-х у роботі було по п’ять-шість лав. Й інженери, й робітники мали величезний практичний досвід і кваліфікацію, після зміни навіть бригадири часто заходили у маркшейдерський відділ за порадою. Зараз масштаби виробництва не ті, проте роботи маркшейдерам завжди вистачає.
За майже сорок років сумлінної праці Світлану Марків нагороджено відзнаками “Шахтарська гвардія Галичини” та медаллю Святої Варвари-Великомучениці.
…Валентина Ткачук працювала медсестрою у Червоноградській міській лікарні, коли у 1977 році її скерували у ШБУ-2, щоб забезпечити, при необхідності, будівничих “десятої” шахти, а це півтисячі людей, меддопомогою.
- Коли сталася перша травма, ох і страшно було! Досі пам’ятаю, хоча це було понад сорок років тому, – згадує Валентина Никонівна. – Але очі боялися, а руки робили. Коли шахта почала роботу, мене призначили завідуючою медпунктом. Майже рік працювала сама, медсестри тоді приходили на чергування з лікарні. Хтось не зміг – їду на зміну. Лише у вісімдесятому набрали постійний штат. Вкрай важливо, що й у найскрутніші роки усі директори шахти розуміли потреби медпункту та необхідність поповнювати запаси медикаментів. Вони зараз дороговартісні, проте нехай будуть у шафці, нехай не знадобляться, але, як сказав наш медбрат Андрій Доліновський: якби не було тих реанімаційних препаратів, після березневої аварії могло б бути більше жертв.
Валентина Никонівна завжди привітна, доброзичлива, дуже коректна, одним словом – світла людина. Не зрозуміти, чи то так професія впливає на неї, чи то вона обрала цей благородний фах через такі людські якості. Коли на “Степову” навідуються ветерани, обов’язково заходять у медпункт. Колектив нині омолодився, знайомих облич годі побачити, а завідуюча завжди на місці, всіх пам’ятає і для кожного добре слово знайде.
Медпрацівниця пригадує, що у 2009 році тодішній директор шахти Ярослав Кіх вручав їй відзнаку “Шахтарська слава” ІІІ ст., почувалася незручно: у великому залі десятки вуглекопів, а таку високу нагороду вручають і їй. Тоді директор сказав: на шахті кожен робить свою роботу, але не кожен зробив так багато для гірників, як вона, медик.
- А зі Світланою ми познайомились відразу, як я прийшла сюди на роботу, – розповідає Валентина Ткачук. - Мене усі так приязно, по-доброму зустріли. А з нею відразу зійшлися характерами, здружилися і сім’ями. Звичайно, єднали нас і шахтні клопоти. Адже на наших очах були на підприємстві різні періоди й настрій у колективу теж мінявся: оптимізм та перші рекорди 80-х, хаотичні 90-ті з численними страйками, “нульові” теж вражали нестабільністю. Шахта ж як живий організм: як усе добре, є план, зарплата – всі задоволені, а десь щось не так – довкола тривожні погляди. На щастя, у череді робочих буднів є рідна нехай не по крові, але за духом людина, є з ким порадіти та посумувати…
- Й справді, поєднала нас ця шахта, стали як сестри, – долучилася до розмови Світлана Володимирівна. – Годі оком окинути той шлях, що пройшли разом по життю. А минав він все поруч із копрами.
Марія ЛУЦЕНКО
На фото: (зліва направо) Валентина Ткачук та Світлана Марків.
За матеріалами газети «Гірник»