20 лютого — церковне свято Партенія. Воно не належить до визначних (великих), але у давніші часи було таки доволі значимим у народі. Почасти і тепер збереглися традиції відзначення дня Партенія, які органічно поєднали ранньохристиянські і язичницькі елементи духовної культури, моралі щодо вшанування померлих предків.
На цей день припадали “зимові діди”. Відзначали їх у найближчу п’ятницю перед святом Партенія, або ж на саме свято, коли воно припадало на п’ятницю, яку ще називали “поминальною”, “дідовою”. У церквах і на цвинтарі молилися за померлих. Вважалося, що цієї днини не годилося брати шлюб, оскільки він буде невдалим, адже навряд чи доля віщує безхмарне родинне щастя тим, хто зневажає пам’ять предків. Через те на Партенія не організовували жодних розваг, навіть якщо цього дня був неабиякий привід, скажімо день народження.
Збереглися стійкі вірування: світ предків здатен впливати на земне життя залежно від конкретної поведінки людей, тим паче, що фізична смерть, як трактують різні релігії (не лише християнська) аж ніяк не означає остаточного зникнення людини, її душі. У світі живих людина — лише “гість”, своєю вона стане “на тому світі”, у потойбіччі. У регіонах, де особливо стійкими тривалий час залишалися язичницькі уявлення про світ покійних, існував навіть інститут так званих “посередників”. Наприклад у Карпатах такими виступали (і тепер зустрічаємо) віщуни, ворожбити, мольфари, які мали регулювати стосунки між живими і душами померлих.
Тарас ЛЕХМАН