Гірник Сергій Занько влітку 2014-го записався добровольцем, відслужив рік, а у 2016-му уклав контракт. Ворожі кулі увіп’ялися йому в ноги на посту біля с. Південне (Ленінське) на Донеччині.
Після складних операцій та тривалого лікування, коли нарешті боєць зміг пересуватися самостійно, лікарі відпустили ненадовго відвідати рідну домівку у Великих Мостах.
По шляху додому разом із волонтером Володимиром Олійником головний сержант кулеметного взводу роти вогневої підтримки третього окремого мотопіхотного батальйону 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила завітав в редакцію “Гірника”.
Про себе розповідав не дуже охоче. У 2014-2015 роках був у складі взводу, що супроводжував бойову техніку.
- У той час все було важко: між взводами не було навіть постійного зв’язку, бували випадки, коли поверталися на базу, а там нас вже вважали зниклими. І то не дивно, бо бойові виїзди були поблизу сіл Побєда, Щастя, Весела Гора на Луганщині, не раз обстрілювали “градами” та “смерчами”. Не було нормальної провізії, не було доброї форми, їздили на транспорті, який тоді надавали для потреб армії підприємства – старі вантажівки, автобус на кшталт “школярика”. Рятували тільки волонтери. Я пішов служити з шахти “Зарічна” і вдячний її працівникам, що придбали тоді для мене бронежилет, каску.
У 2014-му наш добробат приєднали до 24 ОМБР, у грудні нас вивели на ротацію. На Харківщині, на полігоні зустрів тоді багатьох хлопців з рідного краю. На той час в батальйоні “Воля” усі бійці були з Львівщини, але ми мали свої окремі завдання і на Донбасі навіть не “пересікалися”.
Коли після року на передовій Сергій повернувся додому, відчув певне розчарування. Зрозумілі та прості на війні речі для багатьох оточуючих були далекими та спірними. Шахта “Зарічна” припинила вуглевидобуток, довелося перейти на “Лісову”. Але вписатися у мирне життя не виходило, перемоги все не було. Здавалося, що все найважливіше – там, у східних степах, а тут дарма гає час. Тому у липні 2016-го пішов за контрактом у той же батальйон “Воля”, старшиною роти. Дислокувалися біля Кримського, Трьохізбенки.
- Великою розрадою була можливість спілкуватися з капеланами. Потреба почути Боже слово була такою сильною, що каплиці будували просто у лісі, де тримали оборону, – розповідає Занько. – Щодня були відправи у каплиці при штабі. Щонеділі капелани їздили по всіх позиціях і справляли службу Божу, інколи просто під чистим небом. Сповідь та причастя лікували душу. Один з цих капеланів, Орест-Роман Сало минулого року навіть видав у Львові книгу “Прагнення волі”.
Про поранення, що прикувало до ліжка на довгі місяці, оповідає коротко: треба було взяти під контроль село, щоб зайняти стратегічну висоту – терикон, з якого прострілювалося все довкола, відстань до ворога – лічені десятки метрів. За першим разом змушені були відступити, почали окопуватися, і під час нетривалої перестрілки дві кулі калібру 7,62 роздробили бійцеві обидві ноги.
…Сергій усміхається, з великою теплотою розповідаючи про свою велику родину, і стає зрозуміло, чому його позивний “Сонечко”. Батько Тарас довгі роки працював на шахті “Візейська”, мати Марія -робітниця котельні на “Відродження”. П’ятеро їх дітей – Надія, Сергій, Володимир, Ольга та Тарас - зросли у повазі до людей та Бога. До вибору сина – стати солдатом – від великої батьківської любові поставилися несхильно. Будучи прикутим до ліжка у військовому госпіталі, Сергій місяцями приховував це від батьків. А розповів їм про синове поранення місцевий священик, о. Володимир Юськів, який був на зв’язку з Сергієм, молився за нього та надавав йому неоціненну для християнина духовну підтримку.
Реабілітація атовців, медична та психологічна – тема дуже болісна для добровольця, адже за сотні днів у госпіталях та на власному досвіді відчув, яка стіна нерозуміння відділяє бійців від цивільних, навіть від найближчої родини. Як далі жити тим, хто стали інвалідами, але не зламалися духом, тим, хто зберіг здоров’я, але втратив спокій у душі, а головне – тим, у кого понівечені і тіло, і душа? Відповіді у всіх різні. Нині 28-річний Сергій попри усе з вірою у Бога намагається прожити кожен день і певен, що стане на ноги.
Шлях до нинішнього часткового одужання – довгий і тернистий. З поля бою Занька забрали спочатку в Торецьк, у 65-му військовому мобільному госпіталі в м.Часів Яр Донецької області зробили першу операцію, потім переправили у Харків, звідти в Київ, знову оперували. Понад три місяці провів в госпіталі в Ірпені. Потім два місяці у Львові, і ще два – реабілітація у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни у Клевані. Воїн надзвичайно вдячний лікареві-травматологу Артему Беспаленку, що й досі курує його реабілітацію. Щойно у середині січня відкинув інвалідний візок і мріє позбутися милиць. Проте попереду, у серпні, чекає ще одна операція – треба вилучити залізні пластини та штир, які зараз скріплюють кістки.
Хоч як поспішав Сергій побачити рідних, зустріти у колі родини бодай свято Богоявлення, та наша розмова тривала дві години. Про війну, про біль, про віру, що рятує та ненависть, що отруює, про те, що він не хоче прилюдно носити медалі, бо на війні безгрішних не буває, про майбутнє України та як шукати шлях до миру, а шукати його треба неодмінно, про вдячність Богу та людям.
У процесі лікування воїна-гірника суттєво фінансово підтримали колективи шахт “Лісова”, звідки пішов на контракт, та “Відродження”, де працює його мати. Колеги з “Лісової” відвідували у госпіталі та активно опікуються долею захисника.
- Дякую усім, хто допоміг, кожному працівникові особисто, – сказав наприкінці воїн Сергій Занько. – Божого вам благословення та дочекатися миру.
Марія ЛУЦЕНКО
За матеріалами газети «Гірник»