ОЛК “Ровесник” працює у складі Державного підприємства “Львіввугілля”. Від початку війни адміністрація держпідприємства приклала багато зусиль, щоб сотні і сотні переселенців з понівечених війною міст і сіл, які почергово мешкали тут, почувалися у санаторії затишно та захищено.
- ВП «ОЛК «Ровесник» включений в перелік установ Львівської військової обласної адміністрації, які приймають внутрішньо переміщених осіб. На звернення Сокальської міської ради, у ОЛК «Ровесник» ми прихистили в першу ніч війни 135 осіб – етнічних татарів з Київської області, переважно жінок з дітьми. Усі подальші місяці до нас приїжджали люди з Києва, Ірпіня, Бучі, Боярки, Дніпра, Харкова, Запоріжжя, Сум, Енергодара, Чернігова, Донеччини та інших регіонів нашої країни, – згадує директорка «Ровесника» Анна Геряк.
Зараз тут мешкають ще чимало людей, постраждалих від війни. Одна з них - Олена Володимирівна, яка разом з чоловіком та мамою приїхала у “Ровесник” у квітні минулого року. Місто на Харківщині, де вони мешкали, було окуповане понад шість місяців.
- Ми чекали-чекали на звільнення, бачимо, що не витримуємо там. Було нестерпно, – коротко і без подробить згадує Олена Володимирівна. – Виїхали не з першого разу. Нам пощастило, у сусіда було на подвір’ї дві автівки. Каже: хочете, сідайте їдьте, ні – то кидаю тут. Хвала Господу, що мій чоловік – професійний водій. Хоча не був за кермом вже шість років через глухоту, зміг здійснити просто подвиг – за дві доби довіз нас з мамою сюди. Ми їхали в нікуди. Слідували за сусідовою автівкою, зупинилися у його родини. Взнали за “Ровесник”. Тут нас зустріло, не побоюся голосних слів, тепло людських сердець. Поселили. Через кілька днів було відчуття, наче ми тут сто років, знаємо всіх і всі знають нас. Трохи оговталися. Оформили документи.
Постало питання: а що робити далі, треба працювати. Але де?
- Я все життя після інституту працюю, – говорить Олена Яковенко. – З роботи на роботу переходила: сьогодні звільнилась – завтра приступила. Війна почалася 24 лютого, сюди приїхали, відбулися, заспокоїлися. І було дуже незвично, що не працюю. У червні дізналася, що шукають працівницю допомагати наводити лад у приміщенні нашого шостого корпусу. Йду! – кажу. – Ти серйозно? -Так, йду. Це таж робота з людьми, що й все моє життя. Спочатку була контролером у водоканалі, згодом чотирнадцять років державної служби, останній рік – у соцслужбі. Тут я і ВПО, і соцпрацівник – часто люди підходять просто виговоритися…
За житлом Олени Володимирівни наглядає сусідка. Коли місто, де вона мешкала, ще було окупована, зв’язок був дуже поганий. Мешканці активно повідомляли українській армії про розташування окупантів. А “гобліни”, як називали їх місцеві, “глушили” вишки операторів. Але разом з тим, під час нечастих дзвінків Олена дізнавалася: потихеньку-помаленьку наші наближаються.
- Наші воїни – молодці, тихо-тихо, а потім – раз і новина: наше місто звільнили! Радості не було меж, – згадує пані Олена.
Чому родина не повертається у звільнене місто? Бо небезпека не минула: їхнє помешкання зовсім поруч із замінованою територією. При відступі вороги залишили територію довкола великого військового об’єкта повною “лепестків” і ще бозна-яких мін… Тому планувати щось зарано.
- Тут безпечно. Я та мій чоловік Сергій працевлаштувалися у «Ровеснику». Мама приглянута. Щира подяка колективу “Ровесника” – все, що від них залежить, роблять, а зважаючи на складні обставини сьогодення, – то навіть і більше. Тому тільки подяка цій гостинній землі та добрим людям! Дуже чекаємо Перемоги!