Свято Вознесіння Христового (або ж Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа) завжди припадає на сороковий день після Великодня і завжди на четвер. Тому кажуть: “Ніколи не бути Вознесінню в середу…”. Саме ж святкування події Церква встановила у IV столітті. Тоді ж цариця Олена (Єлена) спорудила перший храм на честь Вознесіння, і саме на цьому місці, звідки Ісус Христос Вознісся на Небо.
З Євангелій від Марка і Луки, а також з Діянь Апостолів дізнаємося, що Ісус Христос після Воскресіння ще сорок днів являвся апостолам, розповідав про Царство Боже і про те, що Йому необхідно було знести ці муки. Також звелів апостолам чекати на Зішестя Святого Духа. Диво сталося через десять днів після Христового Вознесіння.
З часом суто церковне свято наповнилося багатьма народними традиціями. Наприклад, на Вознесіння пекли печиво-драбинки, аби Ісусові легше було підніматися на Небо. Такі драбинки носили й на могили усопших, поминаючи їх. Господині смажили з пшоняного борошна млинці, які називали “божими онучами”.
Вважалося, що на Вознесіння (Вшестя) найкраще росте будь-яке зілля: у полі, в лісі, на лузі… Щоб не заважати благословенному буянню, селяни у цей день не працювали (зрештою, це і так велике церковне свято), ревно молилися до Господа Бога. Після родинного обіду йшли в поле оглянути посіви, пересвідчитися, чи добре жито викинуло колос.
Вознесіння — остання пора посіву зернових і городини. Цю роботу завершували до Зелених свят, адже через десять днів — Трійця.
Народна прикмета стверджує: “Гарна погода на Вознесіння віщує добрий врожай, а сльота — недорід”.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст