Сьогодні, коли Україна знаходиться у небезпеці, кожен з нас веде свою окрему боротьбу: військові за мир і спокій, лікарі – за життя тих, хто постраждав. Шахтарі захищають енергетичну незалежність нашої держави.
У Михайла Волошина, гірника очисного забою шахти “Межирічанська”, загальний стаж роботи у вугільній галузі складає 25 років. А починався шлях шахтаря з вибору своєї життєвої стежини.
- Моє дитинство (народився в селі Волсвин, Сокальського району) пройшло в родині шахтаря, – пригадує Михайло Михайлович. – Батько працював на Донбасі на шахті “Краснолиманська”. Коли почали будуватися копальні на Львівщині, переїхав сюди. Влаштувався на другу “Великомостівську” (“Бендюзька”). Всі, хто мене тоді оточував, були татові друзі-гірники, у яких на той час було все – повага, гідний заробіток. Тому довго професію обирати не довелося.
Закінчив середню школу та продовжив навчання в Червоноградському гірничому технікумі, згодом служба в армії, опісля робота на шахті № 5 “Великомостівська”. У 1996 році всією бригадою вуглевидобувників перейшли на “Межирічанську”. Йшли роки, однак Михайло й дотепер залишається вірним прибузьким шахтам.
У шахтарському середовищі відомо: повагу заслужити непросто – шахта вчить судити тільки по справам і вчинкам. За роки роботи Михайлові доводилось набувати професіоналізму, своїм особистим прикладом доводити добросовісне та відповідальне ставлення до роботи. Він знає гірничу техніку і в разі потреби теж виконує ремонтні роботи. Разом з товаришами по забою Михайлом Гуком, Василем Диклярським, які задавали тон в роботі, та багатьма іншими працювали у тисячотонному режимі, бригада видавала на-гора до двох тисяч тонн вугілля на добу! Звичайно, такими плідними були не всі роки шахтарського стажу нашого героя. Часом надзвичайно тяжка робота не давала ефекту – відсутність коштів на придбання гірничошахтного обладнання, або на його капітальний ремонт давалися взнаки.
- Ось і зараз добовий вуглевидобуток на “Межирічанській” значно знизився, – з болем говорить гірник. – 700-800 тонн це, звісно, не до порівняння з минулими роками. У лаві близько 30% непридатних до роботи секцій. Однак, якщо брати до уваги, що прохідницька і видобувна техніка відпрацювала свій технічний ресурс, нарікати лише на людський фактор не варто. А, зрештою, колектив у нас дружний і згуртований, з такими й працювати, як-то кажуть, можна на одному диханні. Інакше у земній глибині ніяк. Треба любити професію в собі.
Історію вуглевидобувників “Межирічанської” творили бувалі робітники – Анатолій Сидоренко, Микола Школяренко, їм на зміну прийшла сьогоднішня молодь. Зараз літопис продовжують гірники очисного забою Петро Целеп (роботяга, як говорить про нього Волошин, працює до “сьомого поту”), Олексій Гаєвський, який відслужив вірою і правдою Україні в зоні проведення АТО, комбайнер Роман Голованич, бригадир Михайло Карпів. Вони в роботі не підведуть і не зрадять. Цей список можна продовжувати.
Шахтар з “Межирічанської” твердо вірить, що сучасне покоління гірників пронесе свою трудову вахту достойно і своїми досягненнями примножить славу вугільного регіону Львівщини та зможе навести порядок на вугільних підприємствах. А для цього потрібно, щоб можновладці цінували внесок вугільників у бюджет країни, шахтарі отримували належну і вчасну зарплату, не відміняти регресні виплати. Михайло Михайлович впевнений, що праця людей, які зробили вуглевидобуток справою свого життя, повинна гідно поціновуватись, а прибузьке вугілля потрібно цінувати не менше імпортного.
І наостанок. Михайло Волошин професіонал, людина з активною позицією, як в роботі, так і в житті. Всі ці якості дозволяють йому працювати стабільно і результативно. Недаремно за особистий внесок у виробництво гірник неодноразово нагороджувався грамотами і подяками, він повний кавалер знаку “Шахтарська слава”. На День шахтаря-2016 представлений до високого звання “Заслужений гірник України”.
А от шахтарської династії у родини Волошиних не вийшло. Старший брат Василь – військовий лікар, сестри Тетяна, Ольга та дружина Лариса – медичні працівниці, дві красуні донечки Оксана і Катерина.
- Зятя шахтаря потрібно,- жартома говорить Михайло. – Буде спільна мова про комбайни та мехкомплекси, лави та забої. І про головне багатство нашого краю – галицьке вугілля…
Лариса ГУМЕНЮК
За матеріалами газети «Гірник»