На порозі полудня віку гірничий майстер дільниці конвеєрних робіт шахти “Степова” Василь МАТКОВСЬКИЙ понад рік виконував військові завдання у зоні проведення АТО на Сході України.
Щойно переведений із шахти “Зарічна” на “Степову”, Василь Ярославович у 48 років отримав повістку за четвертою хвилею мобілізації.
- Думки “відкосити” навіть не виникало, – говорить він. – Патріотів на словах і так багато, а справжній патріотизм треба підтверджувати ділом. Що й говорити: тяжко було відриватися від сім’ї, молодший син Сашко мав йти у перший клас. Та й у новому колективі працював лише два тижні…
Служити Матковському довелося у сформованій у травні 2015 року 40 окремій артилерійській бригаді. Після нетривалого навчання Василю Ярославовичу довелося поїздити по Україні. Військове командування з різних її куточків збирало спеціальні автоцистерни на шасі “Уралу”-375, до яких входить п’ять тонн пального. Набувши особливу спеціальність “водій-заправник”, Василь Ярославович, до речі, разом з колегою-шахтарем, працівником видобувної дільниці “Степової” Степаном Гнідцем, приганяли стратегічну техніку на місце дислокації бригади – у Первомайськ Миколаївської області. За два місяці – 12 машин. Потім на закріпленій за ним машині Матковський прибув у сектор М – смт. Володарське за двадцять кілометрів від Маріуполя. Рейси за пальним в аеропорт і за заданим маршрутом – заправляти БМП, артилерійські тягачі… Деталей та інструменту до машин не було ніяких, згадує воїн, все доводилося вишукувати та купувати, тому, коли приїхав у відпустку на шахту, сказав, що має форму, “бронік”, берці, і попросив матеріальну допомогу – машина 1986 року випуску потребувала постійної підтримки.
- З дружиною Іриною та донькою Аліною спілкувався по телефону часто, – розповідає Матковський. – Відразу домовилися: їду в рейс – телефоную, повернувся – теж дзвоню. А за кермом доводилося бути доба за добою – забезпечували пальним чотири бригадні дивізіони, їхали лісами-полями, обстріли не були дивиною. На машині завжди майорів синьо-жовтий прапор, який добряче дратував бойовиків – не раз по ньому стріляли. Наприкінці служби прапор був потріпаний, хотів забрати додому, але хлопці, які прийшли на заміну, впросили: залиш, він фартовий…
Повернувшись на роботу, Василь Ярославович, був вражений ставленням до нього гірників дільниці. Відчуття поваги та підтримки від колег стало найкращою реабілітацією. А наразі Василь Ярославович, як і багато інших атошників, очікує виділення земельної ділянки під будівництво будинку.
- Я не юнак, не маю часу щось відкладати на потім. Війна дала зрозуміти, що найголовніше для мене – родина. Страх не побачити близьких додавав адреналіну та водночас вимагав обережності. Щоб залишитись неушкодженим, мусив прораховувати все наперед, виконувати непрості завдання вправно та швидко. А зараз – дочекатися б миру, побудувати дім на своїй землі, поставити на ноги сина…
Марія ЛУЦЕНКО