Військовослужбовці, які перебували в зоні проведення АТО, натерпілися чимало. На жаль війна на Сході внесла свої корективи в українські сім’ї. Повернувшись додому, вони вчаться жити у буденності.
- На Схід пішов добровольцем, – розповідає прохідник шахти “Червоноградська” Орест Вергун. – Піти захищати свою землю від окупанта на мене вплинув Майдан, тому в думках не було навіть бажання “відкосити”. Попав в другу хвилю мобілізації. Коли проходив медогляд, хотіли вернути за станом здоров’я, але я настояв щоб мене взяли. Мобілізували в середині травня. Спочатку відправили у військову частину в Яворові, потім розформували по відділеннях. Я служив у зенітних військах, і тому мав справу із зенітною установкою ЗУ – 23. Нас укомплектували, провели декілька днів інструктаж, ознайомили із зеніткою, трохи дали постріляти, відчути зброю. На той час відбувалися вибори Президента України і нас відправили на кілька днів у відпустку. Матір спочатку не знала де я знаходжуся, але відчувала неспокій в душі. Я їй сказав правду, коли вже був на передовій.
Привезли нас спочатку в Дніпро, а звідти поїхали в Запоріжжя і вже далі по лінії фронту. Бачив побиті будинки, зруйновану інфраструктуру, обстріляні та спалені машини, дерева лежать на землі, мости підірвані. Розташувалися в районі Зеленопілля (гола висота серед поля) у базовому таборі військ, що мали блокувати українсько-російський державний кордон. Навколо лісосмуги. Місця були розбиті лише під намети, окопів дуже мало. Нам довелося вручну копати нові укриття. Спілкувався із місцевим населенням. Люди налаштовані позитивно до українського війська і до влади, але мають обережність. Ділилися із нами харчами, одягом. “Гради” били досить влучно, у них була якась запальна суміш, що підпалювала поля навколо. По українських позиціях стріляли щодня. Періодично над табором з’являлися безпілотники, які нам вдавалося збити.
- Коли ми в черговий раз збивали безпілотник, – згадує воїн, – почався обстріл і біля мене розірвався снаряд. Мене тоді добряче пом’яло. Отримав контузію і втратив свідомість. Єдине, що пам’ятаю – це те, як нас вивозили через російську територію… разом з “вантажем 200″. Коли приходив до тями, бачив дуже багато ворожої техніки. Мене забрали вертольотом у Дніпро в обласну клінічну лікарню імені Мечникова, а потім направили на реабілітацію у Вінницький військовий госпіталь для подальшого лікування, де волонтери допомогли зв’язатися з дружиною, яка мене вже розшукувала.
Після лікування та реабілітації, Орест Богданович повернувся на шахту “Червоноградська” і продовжує працювати на дільниці підготовчих робіт. У День захисника України нагороджений нагрудним знаком “Шахтарська слава” ІІІ ст. Вдома виховує сина-школяра та надзвичайно тішиться чотиримісячною донечкою. Хоча з тих днів, які він був на Сході України, спливло багато часу, однак спогади не дають забути всі жахи війни та загиблих побратимів.
А ще він очолив громадську організацію “Всеукраїнського союзу ветеранів АТО” Червоноградського районного округу. Тут надають допомогу хлопцям, які демобілізуються і потребують консультації в оформленні документів та загальної реабілітації.
Ігор ЙОСИПІВ
На фото: Орест Вергун (перший зліва) зі своїми бойовими побратимами.
За матеріалами газети «Гірник»