У часи минулі в останній день зими (на свято Онисима — 28 лютого або на свято Касяна — 29 лютого у високосний рік) в окремих селах та містах України влаштовували народне свято з цікавими обрядами, якими возносили хвалу весні, сонцю, складали подяку Ладі — богині материнства, любові, радості, життя; шукали пару для одруження.
Цього дня влаштовували ігри, співи, танці, веселі розваги, бешкетування. А якщо ще лежав сніг, то була чудова нагода для проведення змагань на санях. Шум, крики, гамір, сміх мали на меті прогнати геть лихі сили, Мару – темряву.
Та одним з найцікавіших звичаїв наших предків стало закликання весни. У своїх легендах у казках український народ створив світлий образ Весни — дівчина з пишними косами, вінком на голові. Вона “десь у садочку шиє милому сорочку”. Або у вигляді молодиці з маленькою донечкою на руках.
Весна (як “реальна”, “жива” постать в уявленні наших пращурів) володіє багатими скарбами, тож від неї люди сподівалися щедрих дарів, а тому виглядали її вранці, до сходу сонця. Для цього вибігали на пагорби, забиралися на стріхи і закликали Весну піснями. Такі дійства, як правило, виконували жінки-молодиці, дівчата й діти.
Наші предки обожнювали воскресіння природи й вірили, що з нею пробуджуються, повертаються до життя, виходять на “цей світ” душі померлих і веселяться разом з живими. До речі, птахи — провісники весни, які приносили її на своїх крилах з вирію, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею. (Ось чому і тепер українці дуже люблять птахів!). Тому свято зустрічі весни ставало й святом духів померлих — опікунів роду та родини.
Також вшановували богиню Ладу, яка, як вважали, опікується родиною, уособлює найсвітліші надії на щастя, щасливе кохання та сімейний затишок. А кохання, як кажуть, приходить з весною…
Тарас ЛЕХМАН