У давніші часи на свято Мотрі (9 квітня) жінки влаштовували свої посиденьки…
Так вже повелося в українській традиції, що жінка посідала найважливіше місце в системі родинних зв’язків. На неї покладалося багато обов’язків: догляд за дітьми (та й за чоловіком теж), ведення справ у господарстві, і щоб хата була біленька, і щоб їсти завжди було що, і ще в полі попрацювати, займатися побутовими ремеслами — щити, ткати, вишивати… Проте вона мала цілком заслужене право на відпочинок, одним із проявів якого є жіночі посиденьки, зокрема у Мотрин день.
Особливих приготувань вони не потребували. Збиралися у когось під хатою на лавчині, лускали підсмажене гарбузове чи соняшникове насіння, і вели свої суто жіночі бесіди, жартували, трохи підспівували, але з церковних або дуже сумних пісень, бо, як правило, на цей час припадав Великий піст, ділилися власним кулінарним досвідом, секретами ведення городництва… Тому жінки збиралися здебільшого “за інтересами” та за віком. Звісно, були просто “сусідські посиденьки”. Якщо до гурту старших жінок долучалися молодиці, то могли багато чому навчитися.
Коли ж накрапав дощ чи було холодно, завивав сильний вітер, тоді жінки засідали за столом у хаті котроїсь господині, смакували чай. Втім, частенько брали зі собою ручну роботу — вишивали, в’язали…
Бодай оком глянути на такі жіночі збори, тим паче — послухати жіночі розмови чоловікам не дозволялося! У цей час вони мали займатися хатніми справами, доглядати за дітьми. (Пригадайте телевиставу “Фараони”). І борони Боже ступити ногою у корчму!
… Довго жінки не засиджувалися, особливо селянки. Адже вранці, зі сходом сонця, знову прийдуть повсякденні клопоти по господарству.
Цінуймо жіночу працю!
Тарас ЛЕХМАН