Цьогоріч, у березневу хурделицю я, разом із львівськими волонтерами Андрієм Добком і Яковом Шинкаренком, побував в одному із бойових підрозділів ЗСУ, який “вгризся” в землю Трьохізбенки, що на Луганщині.
Під час спілкування з воїнами довідався про їхнє суворе життя в умовах війни. Вони, звісно, не скаржаться на свою долю-доленьку, бо знають за що і за кого мерзнуть у сирих і холодних бліндажах під щоденними обстрілами ворога. Самі ж відкривають вогонь лише тоді, коли обстріли явно загрожують їхньому життю. В основному іде війна снайперів. Це коли одні полюють на інших. Відслідковують переважно “вагому рибу”. Не секрет, що, як з одного так і з іншого боку діє розвідка, і часто потрібно спрацьовувати на випередження. Отож годинами, а іноді й днями снайпери ховаються у засідках і не рухаючись, щоб “не засвітитися”, вистежують противника.
Пригадую, що колись мене не хотіли пропускати на “нульову”, мотивуючи тим, що цивільний одяг привертає увагу снайперів. Деякий час розмовляв з високим, жвавим, життєрадісним воїном Володимиром, який представився старшиною роти снайперів. Його бойовий товариш Олександр охарактеризував його так: “Це наш справжній найбойовитіший старшина з Червонограда, який поміняв підземні забої на окопи війни”. Я аж засоромився, що не поцікавився звідкіля Володимир. Перепитав, чи бува не причулося мені, бо іноді, ось так спілкуєшся з людиною і гадки не маєш, що з одного міста, з однієї шахтарської родини. Моїм новим знайомим виявився Володимир Полевод, позивний Паганель, який уже два роки воює в 130-му окремому розвідувальному батальйоні: півтора роки – снайпером-розвідником, а останніх півроку – бойовим старшиною роти снайперів. За цей час Володимиру довелося воювати в багатьох місцях сходу України: в Авдіївці, Горлівці, Світлодарську, Балці… І ось тепер в Трьохізбенці.
Про роботу снайпера навіть не розпитував, адже достеменно знав, що не оповість. Та й сам відаю, що служба на фронті важка і відповідальна, неабияка нервова напруга, та й не тільки. Є багато складових, які внутрішньо роз’їдають воїнів. І підтримка рідних та волонтерів ой, як їм потрібна. У Володимира, на славу потужна підтримка: матері – Надії Степанівни, трьох діток – Данилка, Христини і наймолодшої Евеліни, які навчаються у Червоноградській СШ №5, та дружини Олени, яка, немов “декабристка”, пішла за чоловіком у пекельне горнило війни. Вона спочатку служила у 24-ій Яворівській бригаді, та як тільки пройшла усю паперову тяганину – стала поруч з чоловіком. Олена – радіотелефоністка. На фронті це важлива робота. Від таких жінок, чи дівчат часто залежить життя воїнів. І, коли я запитав у Володимира, чи не в тягар йому присутність дружини у бойовому підрозділі, він щиро усміхнувся і сказав, що вона є його ангелом-охоронцем. Прощаючись, старшина Володимир Полевод попросив передати вітання гірникам з шахт “Великомостівська” та “Степова”, на яких він працював гірничим майстром, й особисто начальнику вуглевидобувної дільниці з “Великомостівської” Анатолію Потопі та усім червоноградцям. А ще просив запевнити, що він і його воїни-побратими зроблять усе можливе, щоб в наші домівки не грюкала кирзовим чоботом війна, розв’язана підступним сусідом.
Волонтери передали гостинці від вдячних львів’ян та тернопільчан, які вже декілька разів поспіль пропонують свої делікатесні вареники. Велика подяка їм від воїнів.
Ігор ДАХ
На фото: червоноградець Володимир Полевод (справа) у зоні проведення АТО; діти воїна.
За матеріалами газети «Гірник»