Її син Володимир був серед перших мобілізованих шахти “Відродження”, боронив кордони країни на початку російсько-української війни у 2014 році. Тоді найперше брали до війська тих, хто відслужив строкову, тим паче, десантником у спеціалізованому аеромобільному полку.
…Тоді у ніч на 11 липня під селищем Зеленопілля отримали завдання – прикрити ділянку державного кордону. Під ранок терористи-загарбники відкрили вогонь: спочатку “палили” “Градами”, а далі обстрілювали з мінометів…То було справжнє пекло, на межі із реальністю… Вже опісля вертольотом забирали тих, хто подавав ознаки життя. Серед них – важко пораненого стрільця екіпажу БМП Володимира Жупка, обсипаного осколками, і рука, видається, трималась на одному нерві… Пригадав потім, як відчув наче яка невидима сила вирвала його із лап смерті: довкола – сотні поранених і загиблих. Метал броньованих машин не витримував підступної атаки ворога.
Коли зчорніла важкою звісткою Віра приїхала-прилетіла до військового шпиталю в Одесу, вражена була мужністю хлопців: забинтовані – зашиновані руки, голова, шия, однак фізичний біль ніхто не виказував, навпаки – збадьорювали один одного, та ще й її як матір заспокоювали.
- Ніхто не скиглив, не нарікав, хоч потерпіли неймовірно, зате сила духу українських бійців залишилась незламна, – каже жінка, – хлопці вірили, що їх “зберуть по частинках” і невдовзі вони повернуться в стрій.
Віра щоденно зверталась до Бога в храмі св. Юрія на богослужіннях, вдома, на роботі. У їх родині так було завше: сила молитви рятувала і батьків, вивезених на Сибір, і її ще маленькою дівчинкою, що там народилась у далекому суворому краї. Жінка дякує Богові за сина і благословить лікаря, що врятував його. Це хірург-травматолог військово-медичного клінічного центру, полковник медичної служби, кандидат медичних наук Ілля Трифонович Гайдаржі. Володимир Жупко вдячний усім працівникам шахти “Відродження” за те, що споряджали його до війська, а потім сприяли коштами на лікування. Опісля першої, основної операції, мати пригадує, що тривала вона годин із вісім, лікар вийшов із реанімації увесь мокрий, однак задоволений, що бригадою зробили унікальну операцію, неймовірно складну. Затим – пішли наступні, а ще тривала реабілітація.
- Свого часу ніколи не мала проблем із Володею, – каже Віра Жупко, – мав справжніх вірних друзів, з ними знається й дотепер, зростав зі спортивними захопленнями. Шанував старших… Служба у війську зробила кращими ці риси. Зворушило, як мене оберігав: зайвого слова не виказав, коли перебував у гарячих точках. Короткими відповідями заспокоював, не хвилював ані натяком.
Мати гордиться своїм сином: він перейняв найкращі родинні риси: мужність і впевненість у перемозі від прадідуся Івана, вояка УПА, витривалість, працелюбність вивезених у Сибір Василя і Стефи, її батьків. Усе то поєдналось у Володимирі. Російсько-українська війна стала випробуванням на характер, силу духу, вірність обов’язку боронити незалежність і суверенітет рідної землі.
Володимир Жупко повернувся на шахту, щоправда, на поверхню, хоче, і це йому вдається, бути корисним рідному підприємству.
Гордиться своїм батьком 12-річний син Максим, прагне бути мужнім і сильним, любить спорт. У четвертій школі, де навчається, шанують учасників АТО, сприяють патріотичному вихованню молоді, а ще повсякчас дбають про духовний гарт. Максим знає від бабусі і вчителів-наставників про силу молитви.
Підготувала Світлана РАТУШНЯК
За матеріалами газети «Новини Прибужжя»