Інтерв’ю з Героєм України Сергієм РУДЕНКОМ
Він зростав у шахтарському селищі Гірник, що неподалік Червонограда. Навчаючись у Дніпропетровському гірничому інституті, під час студентської практики вперше потрапив у вугільний забій. Це була горлівська шахта, що на Донбасі. Саме тоді й зрозумів, що робота під землею, на передовій видобутку вугілля – місце, де працюють справжні чоловіки. З того часу й поріднився з шахтними копрами і всі підземні коридори пройшов з позначкою “відмінно”.
Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з Героєм України Сергієм РУДЕНКОМ.
- Сергію Євсейовичу, Ви першим у Львівському вугільному басейні отримали найвищий ступінь відзнаки в Україні за визначні трудові досягнення. Але ж для цього визнання потрібно було видати на-гора мільйони тонн вугілля…
- Пам’ятаю імпровізовану сцену біля Софіївського собору в Києві на День Незалежності України 24 серпня 2007 року. Того дня Президент України урочисто вручив мені Зірку Героя праці. Безперечно, до цієї нагороди передували роки нелегкої роботи у забої, виконання та перевиконання плану з вуглевидобутку, праця у стабільному добовому тисячотонному режимі.
- Що було поштовхом для обрання гірничої професії?
- Великий вплив на мій життєвий вибір мав знаний на той час гірник, бригадир прохідників Степан Загорський. Саме спілкуючись із ним, я зрозумів, що шахта ледачих не любить, це місце для серйозних чоловіків. І, коли я вперше потрапив на горлівську шахту, то працював сумлінно, уважно прислухався до настанов досвідчених гірників. А вже після закінчення навчання у виші, не роздумуючи, почав працювати (з 1978 року) на шахті №4 “Великомостівська” (“Відродження”). Гірничій справі навчався у начальників дільниць Володимира Кобильського, Андрія Завадки, Євгена Уланова, Євгена Ушакова, працював в бригаді Миколи Школяренка. Наш регіон – шахтарський, і доля у мене теж шахтарська. Тому й став видобувачем “сонячного каменю”. А скільки за ці роки було тих забоїв, і роботи поза ними!
- Отже, перші кроки у шахтарську професію Ви зробили на шахті “Відродження”…
- Чесно кажучи, найближчою та найріднішою для мене стала саме ця шахта. Тут я працював гірником очисного забою, гірничим майстром, помічником та заступником начальника дільниці, директором шахти. Протягом десяти років очолював вуглевидобувну дільницю, на якій бригадиром був заслужений шахтар України Іван Мацьків. Гірники дотримувались жорсткої дисципліни та нарядної системи. У 2005 році колектив дільниці видав на-гора понад 500 тисяч тонн вугілля. За цією виробничою перемогою стояла щоденна праця колективу дільниці. Саме вони до сьомого поту працювали у лаві, щоб досягти цього результату.
- Що, на Вашу думку, головне в професії гірника?
- Насамперед, це добросовісне ставлення до роботи. І незалежно, яку посаду ти обіймаєш - чи гірника очисного забою, прохідника, або начальника дільниці. Головне – самовідданість, взаєморозуміння в колективі, взаємовиручка в екстремальних ситуаціях. Потрібно мати підхід до будь-якої людини, щоб не виникали конфліктні ситуації.
- Чи Ви мріяли в дитинстві про лаву, в якій будете почуватися як вдома?
- Босоногим хлопцем я ганяв зі своїми ровесниками на велосипеді, грав у футбол. Однак виріс я в шахтарському селищі, яке будувалося разом з шахтами. І підсвідомо готувався до роботи на вугільному підприємстві.
…Був час, коли літні канікули разом з однокласниками проводили не на березі річки Рата, а на лісовому складі шахти №4 “Великомостівська”. І ось перші зароблені всім класом кошти ми використали для подорожі в сусідню Білорусь. Це була моя перша далека мандрівка за терени Львівщини. А по закінченні навчання у Гірницькій середній школі мій вибір був остаточним: гірничий вуз і шахта.
- Сьогодні Ви обіймаєте посаду заступника технічного директора ДП “Львіввугілля” з протиаварійного захисту. Це, скажімо так, незвичні для Вас посадові обов’язки.
- Безпечне ведення гірничих робіт входило в мої службові обов’язки як на посаді начальника вуглевидобувної дільниці, так і директора шахти. Адже за кожною тонною вугілля стоїть людське життя. Я ретельно стежив за дотриманням техніки безпеки на робочих місцях. На посаді, яку я зараз обіймаю, доводиться в різні зміни відвідувати підземні роботи і здійснювати контроль за станом гірничих виробок і безпечного ведення робіт. В разі потреби зобов’язую керівництво шахти негайно вжити заходів щодо усунення всіх порушень Правил техніки безпеки, щоб ніщо не загрожувало життю і здоров’ю працюючих робітників.
- Яким Ви бачите майбутнє вугільного регіону Львівщини?
- У майбутнє треба дивитись з оптимізмом. Львівщина багата на корисні копалини. Особливо щедрі її надра на вугілля, запасів якого, за підрахунками фахівців, понад 1 млрд тонн. А це мінімум півстолітнє життя Львівського вугільного басейну. В Програмі розвитку ДП “Львіввугілля” чітко означені нові горизонти, що надають впевненості у завтрашньому дні гірникам Прибужжя. В перспективі будівництво нових шахт. Все ж сподіваємось на оснащення нових лав сучасною високопродуктивною технікою. У цьому плані покладаємо великі надії на Уряд і Міненерго-вугілля. Мені теж доводилось працювати на зношеній техніці, однак ми намагалися відновлювати її та використовувати ефективно. Впевнено скажу, що професія ШАХТАРЯ в нашому краї престижна та матеріально приваблива.
- Як Вам зараз живеться без вугільного пилу та вугільних пластів, без безпосередньої роботи у забої?
- За своїми службовими обов’язками мені доводиться часто бувати у шахтарських колективах. Однак нічим не можна замінити роботу в забої, на глибині 500 метрів. Адже саме тут народжується, а згодом розвивається протягом всього життя інтуїція спеціаліста, за допомогою якої інженер може приймати рішення самостійно. Ще хочеться докласти своїх зусиль до багатьох шахтарських справ, допомогти гірникам і словом, і ділом.
- І наостанок, дозвольте запитання особистого характеру. Як Ви проводите свій вільний час, чи є прихильником активного відпочинку?
- Ще в школі та в інституті я займався спортом, прихильником спортивного розвантаження я є й дотепер. Однак вільного часу не так вже й багато. Своїм онукам Денису та Володі прищеплюю любов до туризму. Разом з ними подорожуємо та рибалимо. А ще захоплююсь тихим полюванням – збираю гриби та ягоди. Одним словом, підтримую фізичну форму.
З того часу, як на Львівщині постав перший копер, змінилося кілька поколінь. Але як і того сонячного грудневого дня 1957 року, так і сьогодні, ми віримо, що теперішнє покоління гірників продовжуватиме справу своїх батьків. Адже це обов’язок не тільки перед родинами, а й перед Україною.
Розмову вела Лариса ГУМЕНЮК