Шахтарі ДП “Львіввугілля”, які шахтарську робу замінили військовою амуніцією, стали в ряди захисників землі рідної в зоні антитерористичної операції. – Чужої ми не хочемо, але й своєї не віддамо, – говорять солдати-вугільники.
Про своє бачення територіального конфлікту в Україні у розповіді гірничого робітника підземного з шахти “Степова” Сергія ГУРСЬКОГО, який без вагань залишив рідну домівку і вирушив на виконання свого громадянського обов’язку, сповнений рішучості та впевненості у майбутньому.
- Строкову військову службу я проходив в окремому полку Президента України. Після служби поступив на навчання в Луцький біотехнічний інститут. Власне до війни не готувався, однак, коли торік у травні був мобілізований до лав Збройних Сил України, зрозумів, що настав мій час, адже ситуація в державі загострювалась щодня. Навчання та військову підготовку проходив на Яворівському полігоні. Готували техніку, зброю, знали, що з неї нам доведеться стріляти. Через два місяці нас відправили у Харківську область, згодом на Донбас. Саме там ми побачили всю серйозність того, що відбувається. Буремні події на Сході країни довели, наскільки важлива підготовка боєздатного резерву.
- Сергію, якби був вибір – воювати в зоні АТО чи залишитися вдома, щоб Ви обрали?
- Захист землі рідної – це священний обов’язок кожного чоловіка. Якщо ми не візьмемо зброю зараз, то завтра ворог буде руйнувати наші домівки та знущатися над нашими рідними і близькими. За час перебування в зоні АТО я набрався досвіду, пройшов військовий вишкіл. Гадаю, новобранцям буде значно складніше, тому розумію, що ми – ті, хто вже пройшов цю військову школу, потрібні там. Звичайно, воювати не просто, тяжко бачити, як гинуть зовсім молоді хлопці. Не можеш збагнути того, що в рядах армії є зрадники, які продають інформацію, через що викривають наші військові позиції, маршрути, знищують військову техніку. Скажу відверто, неможливо сидіти вдома і чекати, потрібно захищати свою територію. Незалежність України для мене – це можливість жити у своїй державі, у рідному Червонограді, де я народився і виріс.
- На Вашу думку, чого найперше не вистачає нашій армії ?
- Складається таке враження, що немає якоїсь однієї стратегії, накази віддаються хаотично. Прикро те, що по нас стріляють, ми ховаємося і фактично перечікуємо артобстріли, бо не можемо відбиватися, адже за спинами терористів мирні люди. Найманці і терористи не соромляться ховатися у містах і селах, залякуючи місцеве населення, якщо воно чинить опір. Наша армія не стріляє на випередження, тому й захищатися змоги немає.
- Чи є сенс антитерористичної операції, чи можливо потрібно було залишити цю територію, як Крим?
- Звичайно, АТО потрібна, щоб дійсно не сталося так, як з Кримом. Я хочу, щоб Україна залишилася цілісною і незалежною державою. Всі ми боремося за це у бойових умовах. Бувало, що розташовувалися в кукурудзяних полях або деінде, налагоджували побут. На нашому тягачі все було напоготові: кухня, спальня, вбиральня. Кожен з нас знає, за що відповідає. Влітку легше, зимою нестерпний холод, грілися біля буржуйки. Але солдат загартований і мусить витримати… Однак ми розуміємо, що має бути логічний кінець цій війні. А це – припинення вог-ню, відведення важкої техніки, укладання мирних угод. Люди не повинні бути заручниками військових дій.
- Як до вас, українських військових, ставиться місцеве населення на Сході України?
- По-різному. Але загалом настрій у людей все ж змінився. Якщо спочатку мирне населення в основному було налаштоване проти, бачили нас своїми ворогами, які наражали їх на небезпеку, то вже через певний час ми, будучи в Артемівську, відчули підтримку місцевих, навіть харчі та деякі речі приносили. Стурбовано просили не залишати їх. Вони розуміли, що солдати української армії зі зброєю в руках прийшли захищати українську землю і людей, які на ній живуть.
У мене є друг, юрист з міста Сватове Луганської області. (До речі, саме в цьому місті активісти не допустили сепаратизму). Під час канікул він організував для 37 учнів подорож на терени Західної України, саме до Львова. Дітям забезпечили проживання та харчування. Їм організували екскурсії по місту Лева та історичних місцях області.
- Чию підтримку Ви відчуваєте найбільше?
- Насамперед, це підтримка керівництва та профспілки шахти “Степова”. Для нас придбали бронежилети, каски. Не забувають й дотепер. Також небайдужі волонтери привозять продукти харчування, речі першої необхідності. Від них маємо рації, біноклі, засоби захисту. Допомога, звідки б вона не була, вкрай суттєва, адже це підтримка для тих, хто щодня захищає свободу та незалежність України.
Якось ми супроводжували групу волонтерів зі Стрия Львівської області. Охороняли їх від куль до того місця, де на них чекали воїни, аби отримати передачі від батьків та родичів. Там, на фронті, це як часточка душі з рідної домівки…
- Які у Вас мрії та задуми на майбутнє після того, як нарешті повернетеся із зони АТО ? Що зробите першочергово?
- Там, на передовій, майбутнє тільки одне – залишитися живим і не допустити загарбників на нашу землю. Адже воїни-захисники віддають заради мирного завтра найцінніше – здоров’я і, навіть, життя. Сьогодні доля незалежної української держави в руках тих, хто відчув весь біль та пережив страшні дні війни. Зараз головне – повернутися додому, до рідних. А що буде далі, покаже час…
…Аби війна не прийшла на решта територію держави, разом зі Сергієм вирушили в далеку дорогу наші земляки та воїни-шахтарі, щоб кожної хвилини боронити землю рідну від підступного ворога. Головне для цього ми маємо: патріотизм, бажання бути там, де потрібні, та й мужності нашим солдатам не бракує. Адже буремні події на Донбасі довели, що всі разом ми – нездоланна сила. Слава Україні! Cлава Героям!
Лариса ГУМЕНЮК
За матеріалами газети «Гірник»