У багатьох селах України, чи неподалік них, є своя Дівич-гора (Дівоча гора). Найперше, що може спасти на думку, у давнину на цій горі дівчата збиралися на забави, обрядові дійства (приміром, зустрічали весну), водили хороводи… Можливо, воно й так. Однак легенда, яка сягає часів татарських нашесть, дає інше тлумачення топоніма. І, очевидно, воно є спільним для всіх українських терен, де тільки зустрічаємо Дівич-гору.
… За часів татарського лихоліття жив пастух, який мав дочку-красуню. Сам її виховував, бо давно овдовів. Одного разу мешканців села зненацька застала страшна звістка вартових про напад татарів. Тривогою забили церковні дзвони. Покинувши польові роботи, селяни поспішили боронити свої домівки.
Почувши звістку про нашестя ворогів, дочка пастуха хутчій подалася назустріч батькові і потрапила в руки татарам.
Тим часом мешканцям села вдалося прогнати зайд і вони кинулися навздогін за тим, хто схопив дівчину-карсуню. Татарин же, на маючи змоги втекти з нею, заколов бранку, а мертве тіло залишив.
Сумна звістка про втрату доньки вмить долетіла до батька. Вбиту красуню поховали на тому місці, де і знайшли. Згорьований батько першим кинув жменю землі на могилу дочки і попросив, щоб кожна жінка, дівчина, виганяючи на пасовисько корів, щоразу кидала на могилу грудочку землі.
З пошани до старого пастуха і в пам’ять про дівчину-красуню, яку вбив бусурманин, всі свято виконували цей заповіт.
Ось так постала Дівич-гора.
До речі, існують аналогічні легенди про Козацькі могили (гори, кургани). Але, хоронячи свого побратима, козаки насипали землю шапками.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст