Письменник і видавець з Червонограда, спецкор львівської газети “Акцент” колишній шахтар (працював гірничомонтажником підземним на шахті “Великомостівська”) Ігор ДАХ (на фото в центрі) побував у журналістському відрядженні на східних теренах України, де продовжуються бойові дії в зоні проведення АТО. 
Незабаром із друку вийде нова книга червоноградського письменника під назвою “Слідами війни”. Пропонуємо увазі уривок із майбутньої книги.
…Сповістив прес-службу АТО, щоб наступний мій маршрут занесли у заявку на Майорськ, це – передмістя Горлівки. Мені запропонували: “А ви б не хотіли піти зі саперами на розмінування розтяжок та мін?”. Я погодився.
Уночі часто прокидався, снились якісь жахи. Ранком прихопив свій фотоапарат, диктофон, записник і подався на міську автостанцію, на маршрутку Артемівськ-Горлівка. На блок-посту Зайцеве мою особу перевірили і я разом з пасажирами, які пройшли пропускний пункт, поїхали у Майорськ.
Зі саперами виїхав на місце розмінування. Дорогою, яка займала десь пів години, усі мовчали, лише водій “штурман” щось незрозуміло пихтів собі під ніс. Мабуть був незадоволений знівеченою ґрунтівкою. Зупинились у квадраті, визначеному на карті. Старший групи із трьох військових Богдан вказав рукою напрямок руху. Хлопці розмістились один за одним на декілька метрів і рушили. Я йшов посередині колони. Ступали крок за кроком. Невдовзі на міношукачеві спрацював сигнал. Та це, як повідомив Богдан, залишок розірваного снаряда. Прямуємо далі. Мене просять іти слід в слід за ними. Сигнал на міношукачеві спрацьовував ще декілька разів від розірваного залізяччя. Але з кожним таким сигналом по спині пробігали табуном мурахи. Я йшов, з острахом вдивляючись на командира. І раптом в пожухлій траві табличка – “Міни”. Від командира надійшла команда: присісти. Другий сапер у групі Стас пояснив мені, що місцевість навкруги продивляється снайперами-сепаратистами, а від них можна чекати будь-чого. Хлопці неквапно навприсядки розкладали свої нехитрі інструменти і взялися до розмінування. Мені так хотілося бути поруч і спостерігати за їхньою роботою. Та всі вони в один голос попросили мене трохи відійти назад. Хоча я їх, беззаперечно, слухав, та все ж таки, коли вони відволікалися роботою, потрохи наближався до місця небезпеки. Знешкоджені розтяжки, з розмови хлопців, були складними, але все вдалося зробити без зайвих клопотів.
На зворотному шляху бійці повертались веселими, і навіть, жартуючи між собою, насміхалися із моєї непереконливої впертості.
- Ви знаєте, пане письменнику, що сапер помиляється лише раз, і це могло би бути сьогодні, а ви ще “молодий”,-з жартівливою посмішкою поплескав мене по плечу третій групи – сапер Микола з Вінниччини. День перебіг уже далеко за полудень, як ми повертались на базу. Перемучених і зголоднілих вояків чекав обід, на який запросили й мене. Підходимо до припаркованої на узбіччі “санітарки”. Водій-кухар жваво відчинив дверцята автомобіля і взявся наповняти казанки ще теплим борщем. Хлопці розмістилися хто як. Обід мені видався надто смачним. Напевно тут свою роль зіграла перевтома і незвична для мене моторошна прогулянка по замінованому полі.
Вечоріло. І, мабуть, час повертатися до свого пристанища в Артемівськ. Я прямував до блокпоста, щоб хлопці підсадили мене на транспорт…
Ігор Тимофійович крок за кроком із воїнами збирає інформацію про будні солдат-учасників боротьби за суверенітет України, серед яких є і шахтарі Прибужжя. Ці відвідини фронтового Донбасу для нього не останні, адже захист української землі триває…