В українців без вишитого рушника не обходиться жодна найважливіша подія – народження, весілля, ювілеї… Використовували його і, здавалося б, у побутових дійствах, буденних-повсякденних справах. Але чи це так?.. Адже на білому полотні з вишитим візерунком завжди закодоване добре послання-благословення. Це – своєрідна магія знаку, символу, певний інформаційний код. Так характеризує український рушник етнограф Лідія Артюх.
Дієвою ознакою охайності, працьовитості, старанності, працьовитості кожної господині було і залишаються прибрана оселя і чистий рушник «під руками». У давніші часи, зайшовши до хати, гості насамперед звертали увагу на прикрашені вишитими рушниками ікони, портрет Тараса Шевченка. У багатьох храмах і тепер прикрашають ікони вишивкою.
В Україні поширився добрий звичай накривати чистеньким рушником хліб на столі. Ним накривали діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покутті. Гостям, які прибули здалеку, насамперед давали свіжу, щойно набрану з криниці (джерела) воду для вмивання рук і той же чистий рушник, аби витерти руки. Рушниками перев’язували кумів і гостей на оглядинах. Такі неодмінно мала вишити дівчина на виданні. Взагалі, у кожній родині, де підростала дівчина, скрині «набивалися» рушниками. Їх дбайливо берегли, «хизувалися» перед сусідами, знайомими.
Найбільше обрядових сюжетів, пов’язаних з вишитим рушником, збереглося у весільних обрядових діях. Рушники подавали і дарували старостам, коли ті засватали дівчину. Перев’язати рушником – традиційно означало дати згоду на шлюб і готуватися до весілля. Рушником прикрашали гільце на дівич-вечорі перед самим весіллям. Тоді подруги збиралися у нареченої. На вишитий барвистий рушник (подарунок хресної мами нареченої) стають молодята у церкві, на такому ж рушнику (подарунок хресної мами нареченого) несуть весільний коровай. Коли дівчина підкидала гарбуза нелюбу, то також прикривали його вишитим рушником. Сам рушник, звісно, не дарувала.
Довгими, бува 9-10 метрів, рушниками опускали труну у могилу. (Їх ще можемо побачити, принаймні, на Гуцульщині). Стверджують, на таких рушниках опускали домовину з прахом Тараса Шевченка під час перепоховання на Чернечій горі біля Канева. На його похорон дівчата також прийшли з вишитими рушниками, своєрідно демонструючи у такий спосіб готовність пов’язати їх старостам, розділити самотність Кобзаря. Тільки-от засилати старостів уже нікому було…
Панував гарний звичай використовувати вишитий рушник при будівництві хати. Його чіпляли вгорі, у кутку, коли стіни вже були зведені.
У перший день оглядин озимини ішли в поле всією сім’єю. Попереду батько ніс на рушнику хліб-сіль. У кошику, накритому рушником (як правило, лляним), несла частування мати або старша дочка на виданні. На зеленому полі розстеляли його і викладали з кошика їжу. Спільно помолившись, частувалися. Так само робили в перший день оранки, сівби та жнив. Після останнього зжатого оберемка хлібних злаків гоподар зустрічав женців удома на порозі хати, тримаючи в руках хліб-сіль на вишитому рушнику, а ті одягали на господаря обжинковий вінок.
Коли син виушав із дому у далеку дорогу, мати неодмінно давали йому власноруч вишитий рушник на щастя-долю, який ставав оберегом.
Підготував Тарас ЛЕХМАН.