Усі добре знають, що першу сівбу зернових проводять восени. У давнину селяни намагалися це зробити до свята Семена (14 вересня). Однак найвідповідальніша посівна робота припадає на весну.
До цього готувалися заздалегідь і то, передусім, духовно. Ще напередодні різдвяно-новорічних свят господар вже думав про майбутній врожай. Це підтверджують численні замовляння, обрядові дії, віншування, колядки та щедрівки аграрного змісту, у яких в ролі сівача можуть виступати Ісус Христос, апостоли Петро і Павло, пророк Ілля. Навіть той же дідух, підкидання куті до стелі (бо скільки зернин прилипне – стільки буде коп у полі), водіння Кози (вона символізує достаток) на Меланку – 13 січня…
Селяни з нетерпінням чекали тієї благодатної днини, коли вперше вийдуть у поле, щоб прокласти першу борозну, кинути у святу землю першу жменю зерна. Для цього одягали сорочку, в якій ходили тільки до церкви, приймали Святе Причастя.
Напередодні господиня готувала святкові страви, і коли сім’єю сідали за стіл, обов’язково молилися, примовляли, щоб робота легко йшла і нива щедро родила.
Перед тим, як вирушати у поле, господар скроплював свяченою водою воза, реманент, коней, а дружина, відчинивши навстіж ворота, благословляла сіячів знаком Хреста.
Процес посіву яровини відбувався ще урочистіше. Ладнаючи лантухи із зерном, господар також скроплював їх свяченою водою. Не забував прихопити і стрітенську свічку-громницю, щоб стихія не пошкодила врожай. Брав зі собою білу скатертину, хліб у вигляді хреста, спечений у Середопістя, кілька колосків з дідуха й обжинкового вінка. Починали зі символічної трапези, бо не можна працювати голодним, інакше весь рік голодатимеш. Опісля, помолившись, бралися до праці.
Попереду сівачів ішов господар, за ним – старший син, молодший, помічники, яких, коли виникла потреба, брали, а потім допомагали їм засівати ниву. Це ще один приклад колективізму селянської праці.
Підготував Тарас ЛЕХМАН.