Дмитро Подоляк – прохідник дільниці підготовчих робіт, який присвятив шахтарській праці довгі роки життя, працюючи на одній з копалень ДП “Львіввугілля” з 2007 року.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не вагався. 1 березня 2022 року він добровільно став до лав місцевої самооборони. Кілька місяців виконував завдання на рідних теренах, а згодом у складі підрозділу вирушив на схід, де розгорталися найгарячіші бої.
Старший стрілець-оператор стрілецького відділення провів на передовій 21 місяць виснажливої та безперервної боротьби.
18 січня 2024 року, позицію, яку утримував Дмитро з товаришами, штурмував ворог.
- Нас розбили, четверо хлопців загинули, – говорить Дмитро. – А мене взяли у полон.
З цього моменту розпочалося нове випробування – на витривалість і незламність. Спочатку воїна утримували у Бєлгородській області. Дмитро 63 доби провів у суворій одиночній камері. Згодом його перевели вглиб ворожої держави, до однієї з в’язниць. «По багато нас не тримали – боялися», – згадує захисник.
Усі ці місяці вдома на нього чекала дружина Світлана Петрівна. Спочатку були неофіційні відомості про загибель, проте вона вірила у краще. Лише у березні стало зрозуміло, що Дмитро живий і у полоні. Вона писала листи через гуманітарні організації, але зв’язок був майже відсутній: із 13 надісланих листів до Дмитра дійшли лише 6, причому листи за травень-червень потрапили до його рук аж у жовтні.
Що допомогло не зламатися в одиночці, де дні зливалися в суцільну темряву? Тверда віра в те, що він обов’язково повернеться до рідного Шептицького. Дмитро детально, крок за кроком, подумки планував майбутній ремонт у власній квартирі: приміряв кольори й фактури, розраховував матеріали, продумував деталі. Ця внутрішня дисципліна та думки про дім тримали розум.
Переломним моментом для бранців стало прибуття представників гуманітарних організацій: після фотофіксації та включення до офіційних списків покращилося харчування, а в серці зміцніла впевненість – про них пам’ятають.
23 травня 2025 року в рамках великого обміну 46-річний Дмитро Подоляк нарешті повернувся на рідну землю.
- Коли повернувся, була реабілітація. Мав вибір – продовжити служити чи списатися, – розповідає Дмитро. – Вирішив, що не можу випробовувати терпіння Бога, і обрав родину.
Захисник прийняв рішення повернутися до цивільної праці – на рідну шахту. Розмова з ним відбулася одразу після четвертої зміни. Попри всі випробування, пекло боїв і місяці заточення, Дмитро зустрічає новий день із усмішкою та оптимізмом.
- Психологи бригади питали мене, що допомогло, просили дати поради для тих, хто повернувся з полону, – ділиться ветеран. – Але ж у кожного своє… Якщо мені дано вижити, то для чогось.
Під час кожного нового обміну Дмитро Подоляк уважно переглядає списки звільнених і шукає знайомі прізвища. І коли знаходить побратимів – з упевненістю каже: «Дива трапляються».
У День Захисників і Захисниць України висловлюємо глибоку шану усім ветеранам, які повернулися додому й продовжують працювати задля майбутнього України.
